Воїни Світла

Ми бачилися з Віктором восени. В компанії та в оселі віце-президента київського «Динамо» Олексія Семененка, якого з Ожогіним пов’язують не лише Футбол і чоловіча Дружба. Впродовж війни всі почуття й узи стали глибшими, сильнішими – до тремтливості, до надриву. Іноді до зубовного скреготу: коли з передової надто довго немає повідомлень; або коли читаєш в його смс щось на кшталт – «Живий, Друган! Усе ще на позиціях. Кожен день бої. І втрати, неминучі в цій м’ясорубці. Іноді хочеться вити від душевного болю через втрату хлопців, із якими пройшов такий шлях...»; або коли надсилає фото понівеченого закривавленого «броніка», що, на жаль, не врятував побратима.

Жовтнева ота наша вечеря пройшла в мерехтінні свічок – рашисти саме випробовували свою звірячу тактику масованих ракетних ударів по цивільній інфраструктурі, прагнули занурити Україну спочатку в темряву, а згодом – і в холод. Та поруч із Ожогіним нам було і світло, і тепло. Незважаючи на те, що подеколи морщився від болю свіжої рани (лікарі відпустили на вечір, а ранком знову чекали на процедури). Незважаючи на жахливі воєнні подробиці від першої особи. Незважаючи на очікування чергової повітряної тривоги.

Як і планував, він не став залежуватися на «лікарняному»: там, на Донбасі, командира чекали його хлопці, для яких Іванич – і друг, і батько, і благодійник. Там залишилося багато проблем – від тактичних до елементарно-побутових – які до снаги вирішити тільки йому. Бо впертий. Бо досвідчений. Бо відданий – рідному підрозділу, вимушеній другій професії та – Україні.

І потяглися нові дні очікування й тривоги, серед яких, щоправда, траплялися й радісні моменти. До 65-річного ювілею Ожогін Указом Володимира Зеленського був нагороджений медаллю «За військову службу Україні». Та представлений до капітана. «Напевне ніхто так швидко не отримував чергове звання в ЗСУ, – іронізував Віктор у відповідь на моє поздоровлення. – 35 років минуло, як став старлеєм!»

А ось після інших коротких повідомлень, пересланих мені Олексієм Семененком, уже було не до іронії. «Ми вийшли! Головне – усі живі! Неймовірні відчуття! Дякую пацанам і Богові!!!» «Другу добу в полях на навчаннях. Мокрі, брудні, по самі вуха – п...ць. Виїжджаємо 28-го під Кр...»

Й уже звідти – з самого пекла, де не витримував метал, а наші воїни – тримали рубежі, виснажуючи русню. «Ох, Друган, у мене була найважча ніч у житті: під час заміни людей на позиціях загинуло семеро (6 моїх), іще 10 – «300-х»... С...ка, хочеться кричати!..»

...На моє чергове запитання – які новини від Ожогіна? – Олексій Семененко відповів стисло: «Саме займаюся пошуками автівки йому в підрозділ. Якщо будуть ідеї – давай, зателефоную трохи пізніше!..»

Як з’ясувалося, про пікап попросив друга сам Віктор. А він – не з тих, хто звик звертатися за допомогою, навіть до найближчих. І дочка Ганна, й дружина Олександра, й друзі про це прекрасно знають. І коли Олексій минулого разу ініціював придбання автівки для фронту, і коли ми розповсюджували через колег прохання взяти матеріальну участь у відновленні Ожогіна після поранення, чули від Героя подяку з легким «присмаком» докору.

Але тут ситуація вже справді виникла критична. По-перше, машина потрібна така, на якій «дніпровці» змогли б бути корисними в контрнаступі. По-друге, потрібна «на вчора»!

«Після пошуків попереднього позашляховика я приблизно вивчив ціни на цьому ринку, – розповів О.Семененко. – Але відтоді цифри змінилися, й аж ніяк не вбік здешевлення. Передивляючись об’яви про продаж авто, я моментами доходив до розпачу. Та Всевишній допоміг – і машина знайшлася, й угоду оформили оперативно. А за фінансову участь дякувати вже всім небайдужим!»

Олексій Михайлович і його родина взяли на себе левову частку витрат. А до збору коштів долучилися не тільки колеги та приятелі Семененка. Мова – і про Максима Розенка та Дмитра Копія (представники проекту «Чемпіон»), і про Сергія Дригу (головний редактор порталу «Спортарена»), і про відданих прихильників спорту Сергія Купенка та Сергія Скрильова. Суттєвою підтримкою стали внески генерального директора «РБК-Україна» Йосипа Пінтуса, 77-річного вболівальника київського «Динамо» Йосипа Тартаковського та футбольного мецената Володимира Лященка.

«Кожен із них зробив внесок у шляхетну справу, – каже Олексій Михайлович. – Пан Тартаковський відгукнувся з Нью-Йорка, де мешкає вже три десятки років. Для Йосі Пінтуса не мало значення, що з Ожогіним він не знайомий особисто, як і ще для кількох осіб із тих, що допомогли грошима. Було й кілька переказів від анонімних адресантів. Люди скидали й по 100 гривень, і більше, і – значно більше. Усім їм – велике спасибі та земний уклін.

Але, на жаль, не обійшлося й без особистих розчарувань. Довелося докорінно переглянути своє ставлення до деяких «друзів». Дехто з Віктором у мирному житті був пов’язаний не менш тісно, ніж я. Дехто, як кажуть, «реально сидить на грошах». Скажімо, одного з «ветеранів валютного фронту» я вважав нашим із Ожогіним близьким другом іще зі студентства. Помилково вважав... Бридко було слухати белькотіння з відмовами й бачити, як Саня відводить очі. Втім, Бог таким суддя...»

Як би там було, після швидкого «тюнингу» (скажімо, Ганна Ожогіна з другом В’ячеславом придбали болотохідну гуму) бойовий Land Rover Freelander передислокувався на передову.

«Від усіх нас передай палкий привіт і солдатське «дякую» всім, хто тобі допоміг втілити цю ідею!» – таким було перше смс від Віктора та його Воїнів Світла, наших героїв-захисників.

Із такими, як вони, Україна приречена на Перемогу.