Чорна дошка ганьби: зенітівський зрадник та інші холуї кремлівського фюрера

Російські окупанти при підтримці Лукашенка здійснюють геноцид проти українського народу. Гинуть не лише наші воїни, але й мирні мешканці та навіть діти. Окупант свідомо націлює ракети у житлові масиви, лікарні, споруди історичної і державної ваги. Ця війна проти нас, як нації, ведеться найбруднішими способами – кодекс військової честі окупанту не відомий.

Світ нарешті прозрів, зрозумівши, хто є хто. З Україною солідаризувалися всі – від співачки Мадонни і телезірки Кім Кардашян до короля жахів Стівена Кінга, легендарного Пеле, геніального Ілона Маска та всесильного хакерського угрупування Anonymous. Тисячі зіркових спортсменів, артистів, клубів та організацій з усього світу просто-таки волають: «Путін – вбивця», «Ми з народом України», «Ні війні».

Але є персонажі інші. У їхніх жилах тече українська кров, або ж вони тут розпочинали свою спортивну кар’єру. Проте ні голосу предків, ні голосу совісті вони не чують. Продалися, як Юда, за тридцять срібняків.

Першу позицію ганебного хіт-параду впевнено посідає шахіст Сергій Карякін. Уродженець українського Сімферополя увійшов до Книги рекордів Гіннеса, як наймолодший гросмейстер (12 років і 211 днів). Репрезентував Україну на шахових турнірах до 2009 року, коли отримав з рук тодішнього президента Мєдвєдєва російський паспорт. Невдовзі записався у фанати Путіна, публічно підтримав окупацію Криму. Як думаєте, чим він зараз займався? Писав листа своєму кумиру. І завершим таким рядком: »Бажаю скорішого виконання всіх поставлених перед нашою доблесною армією завдань». Полюбуйтеся.

Номер два – це Олена Зубрилова. Українські шанувальники спорту з чималим стажем чудово її пам’ятають. Зубрилова походить із Шостки, що на Сумщині – її рідне місто топтали брудні чоботи окупантів. У 90-х вона була зіркою українського біатлону, представляла Тернопіль. Несподівано, у 2002-му, переїхала виступати за Білорусь і змінила громадянство. Тоді цьому не надали особливого значення. Звісно, був певний скандал, але – не вона перша, не вона остання.

Закінчивши кар’єру, Зубрилова перейшла на тренерську роботу у збірній Білорусі з біатлону. Тихенько відсиділа, коли частина білоруського спорту повстала проти Лукашенка у серпні 2020-го. А цими днями, коли про напад Росії на Україну та ракетні обстріли з білоруського боку вже гудів увесь світ, безтурботно позувала поруч із картопляним фюрером на відкритті нової біатлонної траси у Раубичах. Кажуть, її мама продовжує мешкати у Шостці, а донька – у Києві.

«Ти чому мовчиш, спасай своїх рідних! Дій, роби що-небудь! Ти мама та донька, а ще сестра! Підіймайся з колін, роби заяви!» – звернулася до Зубрилової у Fb її колега Валентина Цербе-Несіна. У відповідь – тиша.

Капітан збірної України з футболу – 144 матчі у футболці національної команди. Вплетені у волосся синьо-жовті стрічки, народна любов. У житті Анатолія Тимощука все це було. Зараз уродженець Волині міг би стати потужним рупором антипутінської коаліції, проте змарнував навіть фінальний свій шанс застрибнути в останній вагон потяга, який поїхав назавжди.

Цей потяг поїхав, захопивши із собою Ярослава Ракицького, якого «парафінили» багато років за неоднозначну позицію щодо війни на Донбасі. Навіть Ярік усе зрозумів. А уродженець бандерівського краю Тимощук – ні. Одесит Андрій Воронін, який доводиться кумом нашому антигерою, розірвав контракт із московським Динамо, ще й добряче приклавши країну-окупанта наостанок. А Тимощук – ні.

Анатолій залишається у тренерському штабі пітерського Зеніта, де працює з 2017-го. Зважаючи на потужні санкції від УЄФА, матчі збанкрутілого чемпіонату РПЛ – максимум, який світить його клубу. Зрештою, особливих ілюзій щодо Тімо не було вже давно. Але навіть упродовж усіх цих кривавих днів його Instagram мовчить. Це – ганьба назавжди.

Екс-киянин Микола Куксенков змінив українське громадянство на перетині 2012-13 років. Гімнаст скаржився на незадовільне матеріально-технічне забезпечення, а також зізнався, що завжди почувався «російською людиною», у дитинстві навіть писав листа Путіну. Ставши під прапор «аквафреш», невдовзі зашкварився у допінговому скандалі – у його крові виявили мельдоній. Hа-hа, classic! Зараз, судячи з Instagram, його абсолютно не бентежить бомбардування рідного міста над Дніпром. Всьо харашо.

Ще один носій «русского мира» – такий собі Дзамболат Тедеєв. Він, як ви вже зрозуміли, не є етнічним українцем, але у 90-х виступав під українським прапором, став першим нашим чемпіоном Європи з вільної боротьби, а також першим капітаном в історії збірної України. Зараз тренує російських борців, записує відеоролики а-ля »наша команда – за сільного прєзідєнта».

Взагалі, відомих імен, які колись приносили славу нашій державі, на Росії ще чимало. Наприклад, Катерина Лагно (шахи), Віра Ребрик (метання списа), Артур Айвазян (кульова стрільба), Артем Іванов (важка атлетика), Анна Буряк (п’ятиборство), Олексій Сокирський (метання молота), Максим Оберемко та Ольга Маслівець (віндсерфінг), Олександр Бондар (стрибки у воду), Олена Бєлякова (метання диска) тощо. Ви щось чули про їхню підтримку України, яка дала їм путівку у великий спорт? Ми не чули. І навряд чи почуємо.

Байдужість, пристосуванство, страх, промиті мізки чи все разом – це вже не має значення. Вони – мовчазні співучасники геноциду, здійснюваного Росією на території нашої держави. Проте можете бути певні: спорт високих досягнень їм уже не світить.