Прабатько тотального футболу: до дня народження Віктора Маслова

Однією з характерних рис геніїв називають не дуже приємну річ – за життя їх не розуміють (сучасники не здатні сповна оцінити їхні ідеї та схильні применшувати їхні досягнення). На жаль, до В.О.Маслова така характеристика підходить на всі 100%: за життя його вважали «чорноробом» футболу, допікали відсутністю освіти та ерудиції, ставили значно нижче за більш статних, більш говірких, більш фотогенічних. Не герой свого часу, хоча час, здавалося б, пролетарський, а він – плоть від плоті робочого класу.

Але чим далі роками ми віддаляємося від його постаті, Віктор Олександрович Маслов постає все значимішим у своїй величі. Як справжній майстер, він футбол розумів глибинно, інтуїтивно. Чітко осягав роботу навіть значних обсягів. А зіткнувшись із особливо складними завданнями, які потребували творчого переосмислення, удавався до таких рішень, які потім змушували теоретиків переписувати наново застиглі догмати футболу.

  
Серед ознак великих фахівців своєї справи – спроможність давати результат у різних колективах і за різних обставин. І це також про Маслова. Жорсткий характер і не похвальне для радянщини правдолюбство змушували його частіше, ніж хотілося б, змінювати місця роботи. І в рідному «Торпедо» (звідки його звільняли, напевно, разів шість), і в київському «Динамо», і в єреванському «Арараті» він досягав успіху, проявляючи істинно народну кмітливість і винахідливість. Говорячи новомовою ХХ століття, Кулібін від футболу. Зараз, коли спадщину В.О.Маслова вивчають навіть через десятиліття та за кордоном, це бачиться зовсім прозоро та чітко.

Він мав би підстави все життя пропрацювати в одній команді, адже Віктор Маслов народився 14 (27 за н.ст.) квітня 1910 року в Москві й досить рано потрапив у футбол. Погравши в юності в «Гірниках» (1927 рік), уже у 20-річному віці він опинився у футбольному колективі Автомобільного московського товариства (пізніше стало знаменитим, як ЗІЛ – завод імені Лихачова), причому, після швидкоплинних курсів інструкторів спорту, навіть певний час очолював команду, де половина складу – старші за нього роботяги-шанувальники футболу.

Віктор Маслов прийшов на завод різноробочим 4 лютого 1930 року. Футбольна команда автомобілістів називалася по-різному – РДПК (РППК – Робітничий Палац «Пролетарська Кузня»), АМО (АМТ – «Автомобільне московське товариство»), ЗИС (ЗІС – «Завод імені Сталіна»), а від 1936 року – «Торпедо». І починаючи з років становлення аж до всесоюзного тріумфу Маслов був там. Ішов і повертався, ображався й прощав кривдників – загалом, віддав клубу більше десятиліття як гравець і ще півтора десятки років (із багатьма перервами) – як тренер.

  
Яким був Маслов-футболіст? Скупі кадри кінохроніки залишили нам принизливо мало пам’яток. Трохи більше – друковані джерела. Сучасники характеризували його як вольового, сильного півзахисника з лідерськими задатками:

«Відмінно володів м'ячем, граючи диспетчера. Був запальним, але коректним. Фізично сильний, добре відчував гру, намагався робити гострі, адресні передачі. Вирізнявся широким діапазоном дій, витривалістю і працьовитістю». Розвитку Маслова сприяв відомий московський тренер тих років Сергій Бухтєєв: хоч і недовго пропрацювавши в команді, він, вільно володіючи англійською, освоїв зарубіжну літературу, тому ще на початку 30-х застосовував прогресивну схему «дубль-ве», яку Вітя освоїв і був одним із її наріжних каменів.

Оцінка преси та істориків одностайна: Маслов був одним з найавторитетніших футболістів у довоєнному «Торпедо». У часи до організованого регулярного всесоюзного чемпіонату Віктор посприяв перемозі «Торпедо» в Кубку ВЦРПС 1932 року. Віце-чемпіон осінніх чемпіонатів Москви 1934 і 1935 років, бронзовий призер – весняного напівсезону 1934 року. Був граючим тренером збірної команди московського пролетаріату на Всесвітній робітничій спартакіаді у Франції в 1938 році (Кубка ФСЖТ) – тоді дуже цінувалися міжнародні матчі, хай навіть із сумнівного рівня «робітничими збірними».

Вже в чемпіонатах СРСР відіграв 66 матчів(1 гол) за автозаводів. Був їхнім капітаном, входив у «55 найкращих» сезону 1938 року. Під кінець виступів, якраз у буремному чемпіонаті 1941 року, зіграв 5 матчів за «Профспілки-1». Утім, з початком війни не просто повернувся в рідний колектив, а був серед тих (за спогадами сучасників), хто брав активну участь в організації евакуації заводу, коли ледве не з-під бомб завод вдалося вивезти устаткування, яке під час Другої світової працювало в Ульяновську, Челябінську, Міассі та Шадринську.

Війна, безперечно, забрала у футболіста Маслова останні роки виступів. Але вона загартувала характер молодого чоловіка, який встиг відчути на собі відповідальність як бригадир футболістів, що теж працювали над порятунком заводу. Ще під час війни Віктор Маслов по-справжньому взявся за організаторську та тренерську роботу. Збирав розкиданих війною торпедівців, вибив у директора ЗІЛу Лихачова додатковий пайок для футболістів.

  
Не дивно, що саме Віктор Олександрович став першим тренером відновленого «Торпедо». Але вже в липні 1945 року пережив першу відставку. Причому, від «Динамо» (Київ): «У команди був, по суті, один грубий промах – в першому турі на київському стадіоні, коли москвичі віддали перемогу місцевим динамівцям, у яких, до речі, цей перший виграш виявився і... останнім. В іншому команда «Торпедо» провела матчі благополучно», – давала характеристику преса. Але невдовзі відомий футболіст і тренер-початківець Федір Селін також пішов у відставку, і заводчани замінили його Масловим.

І треба ж: у липні 1953 знову Київ, знову поразка від «Динамо» (1:3) – і Маслов знову, вп’яте, покинув пост головного тренера рідного клубу. Повернувся в 1957 році й перетворив молоду команду в одну з найкращих у радянському футболі. «Торпедо» ери Маслова – це чемпіон СРСР 1960 року, володар двох комплектів срібних і бронзових медалей, триразовий володар Кубка СРСР і дворазовий фіналіст. Що найважливіше, напевно – Віктор Олександрович сприяв індивідуальному розвитку футболістів. Зірки всесоюзного футболу – Іванов, Шустіков, Воронін, Стрельцов, Метревелі, Островський і багато інших розкрилися якраз під керівництвом пролетарського тренера. Микола Маношин пригадував:

«Головною фігурою в нашій команді був Маслов. Його найсильніша риса - психологія. Він умів налаштувати хлопців на гру, підвести їх до неї. При цьому частенько говорив нам: «Хлопці, я сам у вас вчуся. Ви граєте так, що мені важко вам що-небудь нове підказати, та й не потрібно, щоб ненароком не зламати, не нашкодити грі». Маслов міг з гравцями пропустити чарочку-другу, але він знав, коли можна і скільки. Траплявся у нас «круглий стіл» з розслаблюючими напоями. Це коли гра не йшла, і всі були злі один на одного. Сядемо, вип'ємо разом з Дідом, і вивернемо душу навиворіт, вихлюпнемо все, що накипіло. І гра пішла!».

Втім, сказати, що робота була простою, не можна – в 50-х Маслову після чергових звільнень довелося попрацювати в ФШМ Москви та «Буревіснику» (Кишинів), у 60-х – із СКА (Ростов-на-Дону) та навіть збірною Збройних сил СРСР, яка в 1963 році у В'єтнамі перемогла на Всесвітній спартакіаді дружніх армій. Парадокс, але досить титулований і все ще молодий тренер залишався нереалізованим.

54-річним він отримав запрошення в київське «Динамо» – команду, яка на той час мала, здається, менше всесоюзних титулів, ніж він. Це була одна з найвизначніших подій в історії українського та радянського футболу. Маслов застав колектив досить міцно збитий, що трьома роками раніше відібрав чемпіонський титул якраз у його «Торпедо».

  
Заповзятий приїжджий швидко розібрав колектив, зробивши щось схоже, що вдалося йому в «Торпедо» – «в музей» відправив багатьох визнаних зірок, і не лише ветерана Войнова, а й улюбленців публіки Каневського, Лобановського та Базилевича, які, чесно кажучи, могли б іще пограти на найвищому рівні. Проте у Маслова було своє бачення, і час виправдав його. При ньому «Динамо» (Київ) остаточно перетворилося на суперклуб радянського футболу.

Досягнення «Діда» в столиці України вражають: тричі чемпіон СРСР (1966, 1967, 1968), двічі – срібний призер. Дворазовий володар Кубка СРСР (1964, 1966). Сміливим Віктор Маслов був не лише в кадровій роботі. Опинившись у складній кадровій ситуації, він знайшов вихід у прогресивній тактиці 4-4-2. Він віддавав перевагу зональному захисту, що не могли собі дозволити команди з менш кваліфікованими і тактично грамотними захисниками. На той час йому діставалося в пресі, де тренери-теоретики без жодних досягнень охоче судили тренера-практика без гучних звань і публічного пишномовства. А час показав, що «Дід» мислив у напрямку майбутнього футболу. За функціоналом своїх гравців і інтенсивністю гри тодішнє «Динамо» було провісником тотального футболу.

Не боявся Маслов і нових викликів. Охоче міняв амплуа гравцям, усталеним на, здавалося б, найкращих для себе позиціях. Не боявся знімати корони із «записних авторитетів». Не гнувся перед начальством і не підбирав слова. Не в останню чергу, принциповість Віктора Олександровича посприяла тому, що СРСР пізніше за інші значні футбольні країни делегував своїх представників у єврокубки. Поки чемпіони боялися, володар Кубка СРСР – «Динамо» – взяло старт у Кубку кубків. І виступило гідно, лише у чвертьфіналі поступившись «Селтіку», майбутньому володареві Кубка чемпіонів. Причому, пізніше й шотландський гранд зазнає поразки від динамівців…

Віктор Маслов, хай скільки йому дорікали недоосвіченістю, багато дав «Динамо» в плані організації справи. Він продовжив молодість багатьох гравців за рахунок грамотної фізпідготовки, він зрозумів важливість колективного духу, якому сприяв у силу своїх умінь – але ефективно. Був одним із активних консультантів щодо облаштування нової бази клубу на Конча-Заспі. Володів даром психолога та мотиватора. Ось вам одна з його «збучок» підопічним: «Ви знаєте, що прийшов повний стадіон. А навіщо люди прийшли? На вас подивитися. Гріш ціна вам, якщо зіграєте так, що наступний матч вони захочуть дивитися по телевізору».

Запитайте ветеранів команди – про Маслова вони говоритимуть із винятковою повагою. Хоч ганяв він їх, а вони відповідали взаємністю – чого варті трюки, які викидали Хмельницький із Серебряниковим, які й горілки могли дістати хоч у аптеці, й вужа підкинути в кабінет «Діда». Той колектив відставки тренера так і не сприйняв. Коли в 1970 році чемпіон скотився на сьоме місце, чинуші вирішили позбавитися від Маслова. Під час одного з виїздів функціонер не першого ряду повідомив титулованому тренеру, що «Динамо» відправляє його в відставку. Залишилося тільки гадати, які цікаві тактичні рішення та неординарні кадрові зміни задумував Віктор Олександрович. У цій команді йому було їх вже не реалізувати…

Пізні роки вже хворого, зношеного морально тренера все одно підтвердили його високу кваліфікацію. Коли Микита Симонян порадив його на своє місце в «Арарат», Маслов встиг виграти з вірменами Кубок СРСР-1975. У рік найвищого звершення свого непростого підопічного… 11 травня 1977 року 67-річний В.О.Маслов пішов із життя. Образи почали сприйматися як милі бувальщини, хороше згадувалося частіше, ніж погане. На честь тренера започаткували в Москві юнацький турнір. Пізніше World Soccer і France Football внесли Віктора Маслова у списки найкращих тренерів у історії, вже за ними культовий статус йому відвели й земляки.

  
А наостанок наведемо цитату людини, яка, можливо, першою серед нас зрозуміла Маслова. Валерій Лобановський був складним підопічним для «Діда»: у штики сприймав ініціативи нового тренера, жартував над його словесними «перлами», залишив історії знамениту байку про «футболіста та альтруїста». Врешті-решт, напевно, достроково пішов із «Динамо» саме через відсутність спільної мови з москвичем. Але ось вам слова Валерія Васильовича, сказані вже наприкінці 90-х:

«Прийшов у «Динамо» нині покійний Віктор Олександрович Маслов. Я вважаю, що це був найбільший тренер, який випереджав час. Адже за системою 1+4+4+2 під керівництвом Маслова київське «Динамо» грало ще до чемпіонату світу 1966-го року, коли англійський тренер Ремсі, як вважається, застосував її вперше. Маслов бачив свій образ гри, мав свою модель. Тому він говорив Лобановському: «Ти повинен змінюватися. Тому що сьогодні твого діапазону дій для команди вже мало». А Лобановський відповідав йому: «А я не хочу». «Але розумієш, ти не вписуєшся в модель нашої гри». «А я все одно буду грати так, як я хочу». Маслов потерпів певний час і відпустив Лобановського. А запросив Пузача, який блискуче вписався в цю модель і який сприймав вимоги сучасного футболу».

І справді: Лобановський став мимоволі учнем Маслова, який у його особі отримав найталановитішого послідовника.