Спадщина Лобановського. Погляд із Лондона

У футбольній методиці Лобановського і справді можна розглянути елементи марксистських теорій – у цьому, наприклад, силу колективу він ставив вище сили індивідуальності. А ще часто говорив про вплив західної філософії на його ідеї. «Усі керівники у світі погоджуються, що найскладніше – це лідерство у чоловічому колективі, – зауважував він. – Вони праві. Але чи відомо їм, що читання філософських творів може суттєво допомогти в цій справі?»

Лобановський не був схожий на більшість своїх колег. Він був ерудованим та дисциплінованим. Він прагнув піти від уроджених футбольних емоцій до чогось більш «механічного», більш продуманого.

Не можна сказати, що Лобановський був холодним та закритим. Граючи в нападі, він відрізнявся хитрістю, технікою, і, можливо, був схильний до індивідуальних дій більше, ніж будь-хто з його партнерів по «Динамо». Але у сприйнятті футболістом гри вже тоді проглядалася суперечність: хоча Лобановський і захоплювався творчими та елегантними виконавцями, її він дедалі частіше оцінював з аналітичної та прагматичної точок зору.

Молодій людині давалися точні науки, і цей досвід він приніс у футбол. Лобановський вивчав теплотехніку у Київському політехнічному інституті, де занурювався у світ технологічних досягнень та широких перспектив, які вони відкривали.

Вже на старті його кар'єри стало зрозумілим, що бути успішним у футболі – не самоціль для Лобановського. Хлопець хотів більшого. Коли Валерію було 22 роки, він завоював перший чемпіонський титул із «Динамо», проте щасливим не виглядав і насолоди славою не виявляв. Так стверджує Володимир Сабалдир – друг Лобановського, який грав у футбол на аматорському рівні, але в результаті став на шлях науки.

– Так, ми виграли золото, – констатував новий чемпіон. – Ну і що? Часом ми мали слабкий вигляд. Просто заробили більше очок, ніж інші команди, які грали ще гірше. Тож і хвалитися особливо нема чим.

– Але ж взяти титул – це мрія, – дивувався приятель.

– Реалізована мрія – вже не мрія, – уперто парирував Валерій і йшов в атаку. – Ось ти як учений на що націлюєшся? На докторський ступінь? На дисертацію?

– Можливо, – відповідав Сабалдир. – Але покликання справжнього вченого – зробити внесок у розвиток науки.

– Ось тобі й відповідь.

І в цьому був весь Лобановський.

Він прагнув поставити футбол на інтелектуальні рейки і робив це, мабуть, у найбільш пристосованому до цього місті Радянського Союзу. Адже саме Київ став центром наукового прогресу, що охопив величезну країну. Саме тут була зібрана перша в СРСР та континентальній Європі Мала електронна обчислювальна машина «МЕСМ» – прообраз сучасного комп'ютера. Саме тут у 1957 році було створено Обчислювальний центр, через п'ять років реорганізований знову ж таки у перший в СРСР інститут кібернетики [Інститут кібернетики АН УРСР].

Тобто з урахуванням цього беграунду науковий підхід до футболу киянина Лобановського здається цілком природним. Для Валерія гра стала об'єктом застосування відповідних знань. А романтичне ставлення до неї зрештою поступилося місцем бажанню наситити футбол діаграмами та рівняннями.

Лобановський очолив «Динамо» 1973-го і беззмінно керував ним упродовж 9 років, перш ніж на короткий час залишив команду заради збірної СРСР. І цих 9 років вистачило, щоб здійснити революцію у футболі Східної Європи. У зв'язку з цим вкрай важливою виявилася співпраця Лобановського з Анатолієм Зеленцовим – кандидатом педагогічних наук, доцентом кафедри теорії фізичного виховання Київського інституту фізкультури.

– Зеленцов наполягав на тому, що пауза на роздуми, що навіть займає частки секунди, – занадто велика розкіш для сучасного футболу. Гравець має чітко розуміти, куди рухатися, ще до того, як він отримає м'яч, – писав Саймон Купер у своїй книзі «Футбол проти ворога», що побачила світ у 1994-му. – Для цього динамівцям доводилося запам'ятовувати маневри по секторах і подібно до гравців з американського футболу, спрямовувати м'яч відповідно до прив'язаних до тих самих секторів комбінацій».

Зеленцов був безпомилково допитливий у своєму аналізі. Він запевняв, що команда ніколи не програє матч, якщо кількість ключових моментів, у яких вона припуститься помилок, не перевищить 18%. Спільна робота вченого та Лобановського призвела до створення справді унікального стилю гри. Останньому були притаманні як стрімкі та організовані контратаки, так і відточені маневри без м'яча, що дуже нагадувало тотальний футбол збірної Нідерландів Рінуса Міхелса.

– Футбол став системою з 22 елементів – протистоянням двох підсистем по 11 елементів кожна. Переміщення обмежені площею поля та правилами гри, – писав у 2011 році Джонатан Вілсон у своєму матеріалі для Guardian. – Якщо дві підсистеми дорівнюватимуть одна одній, гра завершиться внічию. Якщо хтось виявиться сильнішим, він і переможе. Нюанс, який Лобановський вважав найбільш цікавим і ключовим, полягав у тому, що ефективність роботи підсистеми завжди буде вищою, ніж сума ефективностей її елементів. Це, на думку тренера, означало, що футбол дозрів для застосування тих самих кібернетичних знахідок, що розвивалися у Політехнічному інституті. Успіх, підсумовував киянин, залежить не настільки від індивідуальностей, скільки від груп індивідуальностей та зв'язків між цими групами.

Говард Вілкінсон, колишній наставник «Лідса», висловився простіше. «Команди Лобановського були схожі на баскетбольні, – сказав якось він. – Їхні футболісти завжди працювали синхронно і при цьому відрізнялися приголомшливою функціональною готовністю». І, треба сказати, був у тій функціональній силі якийсь естетизм…

Все в «Динамо» працювало таким чином, щоб унеможливити виникнення будь-яких больових точок або дір, якими міг скористатися потенційний противник. У новому навчально-тренувальному центрі під Києвом з'явилися басейн – переважно для застосування гідротерапії, найсучасніше медичне обладнання, операційна зала та барокамера, що використовується для симуляції тренувань на великій висоті.

Витрачені зусилля принесли свої плоди. Свідчення тому – завойовані «Динамо» при Лобановському 13 чемпіонських титулів, два Кубки кубків та один Суперкубок УЄФА. Це був успіх міжнародного масштабу, і Європа оцінила його.
 
Переглядаючи кадри хроніки роботи Лобановського у його молоді роки, мимоволі зачаровуєшся. Постава, міміка, впевнені та точні манери при інструктажі футболістів. Руки рухаються так, ніби він виконує якусь складну пантоміму. Адже він був диригентом – не вистачало тільки палички.

Лобановський помер у 2002 році, у 63, але його вплив, як і раніше, величезний. На похоронах тренера тодішній Президент країни Леонід Кучма назвав його одним з головних будівельників незалежної України.

У своїй роботі Лобановський випередив розвиток гри і в цьому контексті досяг безумовного успіху. Він не просто завойовував кубки та медалі – він залишив у футболі свою мітку, свій слід. Він змінив футбол.

Як вірно помітив один із персонажів відомого серіалу Westworld, ми живі до тих пір, поки жива остання людина, яка пам'ятає нас.

Лобановського та його спадщину забудуть нескоро.

Переклад та адаптація – Костянтин ПАТКЕВИЧ, «Футбольний клуб»

*****

ПІСЛЯМОВА. Останній міжнародний успіх Валерія Лобановського датований минулим століттям, а самого тренера немає з нами вже майже 21 рік. Проте закордонні футбольні експерти продовжують шанувати українського фахівця, віддаючи данину його досягненням, а найавторитетніші наставники, які давно зараховані до категорії «еліт», не соромляться визнавати, що навчалися у нашого співвітчизника.

Лобановський тим і унікальний, що змушує говорити про себе до цього дня, хоча в його послужному списку не значаться сезони роботи в європейських топ-клубах, та й кубків чемпіонів із золотими богинями в ньому також немає.

Однак у 2002-му УЄФА без вагань розпочав фінал свого головного клубного турніру з хвилини мовчання на згадку про українського тренера, який пішов двома днями раніше. Через рік родині Лобановського передали Рубіновий орден УЄФА «За заслуги» (наставник був удостоєний нагороди за життя, але не встиг її отримати), а у 2016-му офіційний сайт Європейського футбольного союзу включив киянина до топ-десятки «легендарних тренерів ери УЄФА». Зауважте, у цій представницькій компанії, в якій не знайшлося місця навіть Карло Анчелотті з Марчелло Ліппі, Лобановський – єдиний, хто проклав дорогу нагору без, начебто, обов'язкової перемоги у Лізі чемпіонів.

У 2011-му Джон Вілсон присвятив Метру показовий матеріал, підкресливши, що однією лише перемогою «Динамо» у фіналі Кубка кубків-1986 Лобановський втер ніс усім своїм ідеологічним супротивникам. У тексті від 2015-го той самий легендарний матч проти «Атлетико» докладно розібрав Блейр Ньюман, який порівняв другий гол киян зі знаменитою бразильською комбінацією у фіналі ЧС-1970, що завершилася «цвяхом» від Карлоса Альберто. Нарешті Ендрю Флінт в опублікованій у той самий час статті наполягає, що наслідки напрацювань Лобановського відчуваються навіть зараз, а його методи, як і раніше, працюють, незважаючи на те, що футбольний світ з його безладною міграцією гравців за останні роки круто змінився.

Новаторський підхід, віра сформованим принципам, найвищий інтелект, наполегливість і цілеспрямованість дозволили Лобановському змінити футбол. Спочатку у національному, а потім і у світовому масштабі. І все його життя у футболі було рухом уперед. Саме тому про український феномен продовжують писати, а з наслідків його роботи – отримувати уроки.