До Дня народження Володимира Трошкіна

«У Базелі перед фіналом із «Ференцварошем» він підійшов до мене та запитав: «Васильовичу, по-вашому, скільки важить ця чашка?», показавши на афіші, де красувався Кубок володарів кубків. «Яке це має значення?», - буркнув я. «Для вас, можливо, і не має, а мені її тягти в роздягальню. У вас адже як, якщо що важке, нехай Трошкін тягне, він здоровий». Нічого собі! У мене передстартовий мандраж, а тут - «про чашку», яку, до речі, ще невідомо кому тягнути в роздягальню, нам або угорцям»

(В.В.Лобановський «Нескінченний матч»)

ТРОШКІН – ФУТБОЛІСТ

Звичайно, футбольний шлях Володимира усіяний не лише трояндами. Одним із найдраматичніших для нього самого і загалом для «Динамо» (яке після тріумфів у КОК та Суперкубку УЄФА-75 вважалося однією з найсильніших на континенті команд) був чвертьфінал Кубка чемпіонів сезону-1975/76 проти «Сент-Етьєна».

3 березня в Сімферополі кияни без особливих зусиль здолали «зелених» із результатом 2:0, а могли б і з більшим рахунком. За два тижні у Франції сюжет гри покотився у протилежний бік. Господарі поля в другому таймі вирівняли становище за сумою двох зустрічей, а в додатковий час, на 113-й хвилині, майбутній чемпіон Європи та бронзовий призер світової першості Домінік Рошто вирвав перемогу для своїх – 3:0... Незабаром для користі команди Володимир був переведений із середньої лінії на позицію правого захисника, де ще в більшій мірі розкрилися його таланти як оборонця, так і організатора атак. Справедливості заради варто зазначити, що цей експеримент вперше був проведений Олександром Олександровичем Севідовим, коли той пробував різні варіанти заміни Ференца Медвідя, який завершував футбольну кар'єру.

Саме граючи правого бека, Трошкін став одним із найкращих футболістів країни в цьому амплуа. Лобановський писав: «Зовнішня неяскравість (але не бляклість!) не завадила йому стати в один ряд із найкориснішими гравцями команди. У рідкісних випадках зона, яку залишав Володимир, вимагала страховки. При своїх рейдах уперед він або доводив справу до кінця, або при втраті м'яча встигав повернутися, і як ні в чому бувало приступити до необхідної оборони, немов перед цим не було виснажливих ривків.

Одним із найкращих для Трошкіна став перший півфінальний матч Кубка кубків 1975 року проти «Ейндховена». Два його приголомшливих, потужних та нестримних проходи по правому флангу в середині першого тайму та на початку другого завершилися вивіреними дугоподібними передачами, на які з-за спин голландських захисників вилетіли Колотов та Блохін, які забили по голу.

У дублі «Динамо» Володимир відіграв лише три матчі, а 12 листопада 1969 року дебютував в основному складі першої команди, до того ж зовсім не в пересічному матчі, а в 1/8 фіналу Кубка чемпіонів - проти італійської «Фіорентини». Та ще з чітким персональним завданням: опікати знаменитого бразильця Амарілдо, чемпіона світу-1962. У тому самому матчі, який із трибуни дивився, а потім оспівував у своїй пісні Володимир Семенович Висоцький. Пам'ятаєте рядки: «Але недарма клуб «Фіорентини» пропонував мільйон за Бишовця»?

Цікаво, що в тій зустрічі з флорентійськими «фіалками» Володя вийшов на поле під номером 11 - номером, який уже найближчим часом на довгі роки «монополізує» Олег Блохін. Сам же Трошкін, що логічно, закріпить за собою №6. Логіка полягала в тому, що Маслов планував 22-річним новачком зробити рівноцінну, нехай і в перспективі, заміну надійному «хвилерізу» (так в ті часи образно називали опорних півзахисників) 34-річному Турянчику. Ось від Василя Юрійовича у спадок Трошкіну й дістався №6 на футболці.

Вірний традиції багатьох футболістів, Володимир намагався, щоб ця цифра світилася не лише на його амуніції, але й на номерах його автомобілів, зазвичай 66 - 66. Я ніколи не наважувався поставити йому питання: чи не побоювався він поширеної забобони, що ці знаки входять до складу фатального «числа Сатани» – 666. Мовляв, тих, хто пов'язаний із подібним набором цифр, неодмінно має переслідувати фатальне невезіння. Що ж, можливо, Трошкіну були відомі й добрі повір'я щодо шісток, як-то: від природи їхнім власникам дано дар чарівності, вони надійні та працьовиті, відрізняються веселою вдачею та легкістю у спілкуванні, у них яскраво виражене почуття справедливості. Утім, залишимо нумерологію її шанувальникам та повернемося на футбольні поля.

Дебютувавши восени 69-го та провівши три матчі за основу, Володимир потім постійно включався у стартові склади команди і Масловим, і Севідовим, і Лобановським із Базилевичем. У чемпіонаті країни проводив у першій дружині від 23 до 32 зустрічей за сезон.

Ігровий стиль Трошкіна відрізняли величезна працездатність, витривалість, швидкість, стрибучість, самовідданість. А те, що наш герой вважався скоріше не «солістом», а «носієм рояля», його не бентежило.

Володимир Миколайович Трошкін народився 28 вересня 1947 року в Єнакієвому Донецької області. У дитячих футбольних школах підготовку не проходив. Після восьмого класу пішов на завод «Коксохім», де його батько служив заступником начальника цеху, а заодно був активним спортивним громадським діячем, тренував команду рідного підприємства.

Ось і виходить, що першим наставником у футболі став батько. Хоча, щоб запросили в заводську команду, батьківського блату й не потрібно було – на такому рівні він почав свою ігрову кар'єру. Там його, 19-річного, пригледіли тренери єнакіївського «Шахтаря», що «пилив» унизу турнірної таблиці 2-ї зони УРСР класу «Б» (нижчої ліги) чемпіонату СРСР.

За мобілізації був покликаний до Радянської Армії, в якій служив... футболістом київського СКА. Свою «армійську службу» на футбольному полі герой оцінив так: «У СКА я діяв на позиції опорного півзахисника та виконував величезний обсяг чорнової роботи. На вболівальників така гра враження не справляє, їм подвиги подавай, а ті зазвичай вершаться біля воріт. Інша річ – футбольний дока такого масштабу, як Маслов. У Діда було око-алмаз».

Легенди свідчать, що Віктор Олександрович Маслов особисто їздив дивитися матчі земляків-армійців, щоб поспостерігати за грою молодого півзахисника. Коли доводилося перепитувати про таку тонку, але важливу деталь у самого Трошкіна, у відповідь Володимир Миколайович лише мовчки посміхався. Зрозуміло, звичайно, першими на нього звернули увагу селекціонери «Динамо», а за головним тренером – право приймати остаточне рішення. Дід його і прийняв – Трошкін потрібен!

Так і в «бунт на кораблі» після Монреальської Олімпіади Трошкіна записали в найактивніші заводили протесту футболістів проти тренерів, хоча, за великим рахунком, особливого «бунту» й не було. А було зовсім інше. Сам герой оцінює це так: «Ми просто втомилися. Від позамежних фізичних навантажень, в режимі яких жили 11 місяців на рік. Від колосального нервового напруження, пов'язаного з тим, що боролися відразу на трьох фронтах й на жодному толком так і не досягли успіху. Після феєричного сезону-75 від нас чекали нових подвигів на міжнародній арені. Заради цього навіть пожертвували святим для будь-якої нормальної країни - національним чемпіонатом: він у 76-м був розбитий на два убогих швидкоплинних турніри: весняний та осінній. У першому ми не брали участі, оскільки у футболках збірної СРСР намагалися пробитися до фінального турніру чемпіонату Європи, а в динамівській формі – повторити власний єврокубковий успіх. Не вдалося ні того, ні іншого...

Однак нам пояснили: мовляв, усе йде за планом, ці турніри свідомо приносяться в жертву головному змаганню року – Олімпіаді-76, а вже там ми вийдемо на пік форми та всіх порвемо. Але сил «рвати» не залишилося...». Оргвисновки великого начальства після тих подій пам'ятні досі. Лобановський залишається в команді, Базилевич – іде.

Фініш кар'єри футболіста Трошкіна в «Динамо» був не менш швидкоплинним, ніж старт. Відігравши в наступному 1977 році лише 20 матчів за столичну команду, Володимир потім пішов до «Дніпра», в якому виступав лише протягом сезону-1978.

Чи були такі дії з боку тренера помстою за норовистість та вільнодумство? Сам Трошкін так не вважає: «Звичайно, ні. Лобановський просто гнув свою лінію на оновлення команди. На мій погляд, дуже поспішав. Незабаром після нас із Матвієнком «Динамо» залишили Колотов, Решко, Коньков, Фоменко... Із зіркового складу залишилися лише молодші Блохін та Буряк, а також Веремєєв, який через травми менше грав та не встиг, напевно, так «зноситися», як ми». Невдачі в тому високосному 1976 році для динамівців посилилися на Олімпіаді в Монреалі. Адже саме кияни в збірній становили більшість (11 із 17 заявлених гравців на фінальний турнір) на чолі з Валерієм Лобановським (у відбірковому циклі команду готував Костянтин Бєсков). Нині визнати провалом завоювання бронзових олімпійських медалей – це нонсенс. Але не тоді. Об'єктивно радянську збірну розцінювали як одного з головних претендентів на золото. Сам Трошкін переконаний, що та дружина зобов'язана була виграти Олімпіаду-1976: «Ми приїхали до Канади на голову сильніші за всіх! Прикрі випадковості, необ'єктивне суддівство – що поробиш».

Спочатку збірна Лобановського посіла перше місце в групі «D». У чвертьфіналі пройшла Іран (2:1), але в півфіналі спіткнулася об майбутніх чемпіонів - НДР (1:2). У матчі ж за 3-е місце здолала не кого-небудь, а бразильців (2:0).

Трошкін у поєдинку з «чарівниками м'яча» відзначився... вилученням на 85-й хвилині. Сам він пояснює цю ситуацію наступним чином: «Лівий захисник бразильців грав занадто грубо. Він завдав Онищенку удар такої сили, що у Володі стався струс мозку. Тоді я підлаштувався під цього красеня та зробив те ж саме. Він так летів, що збив кутовий прапорець. Я впевнений, що свою команду тоді не підвів».

Зрозуміло, такі «невловимі месники» не прикрашають футбол, але цей епізод точно ілюструє характер Володимира - підвищене почуття справедливості, чітке осмислення поняття «один за всіх, усі за одного», рішучість здійснювати вчинки наяву, а не розмірковувати про них нишком, про себе. Хоча на практиці це самому борцю більше шкодить, ніж допомагає.

Отже, футболіст Володимир Трошкін. Заслужений майстер спорту. Півзахисник, захисник. Виступав за команди «Шахтар» Єнакієве (1966 – 1967), СКА Київ (1968), «Динамо» Київ (1969 – 1977), «Дніпро» Дніпропетровськ (1978). У чемпіонатах СРСР провів 278 матчів, забив 21 гол. 4-разовий чемпіон СРСР (1971, 1974, 1975, 1977), володар Кубка СРСР (1974). Володар Кубка кубків та Суперкубка УЄФА (1975). Тричі входив до списків 33 найкращих гравців сезону, з них – два рази під №1. За збірну СРСР провів 31 матч, забив 1 м'яч. Віце-чемпіон Європи-72, бронзовий призер Олімпіади-76.

ТРОШКІН – ПІСЛЯ КАР'ЄРИ ГРАВЦЯ

Через два роки після Олімпіади-76 Володимира Миколайовича запросили до тренерського штабу київського СКА, тієї команди, в якій він починав свій футбольний шлях у столиці. Сам він згадував той період так: «В армійському клубі мені пощастило з головним тренером – Олексієм Мамикіним, який пройшов школу московських ЦСКА та «Динамо». У 19 років стати чемпіоном Союзу – це ж про щось свідчить! Він мене багато чому навчив у плані спілкування з гравцями. Інтелігентна людина, Олексій Іванович знав, коли зробити гравцю зауваження, а коли і промовчати. У СКА я пропрацював два роки, поки мій колишній партнер по «Динамо» та збірній СРСР Віктор Матвієнко, який прийняв рівненський «Авангард», не запропонував попрацювати разом. Я погодився, хоча в Києві вимальовувалися непогані перспективи – СКА впевнено пробивався до першої союзної ліги.

Мамикін мені казав: «Почекай три місяці, я піду на пенсію – очолиш колектив». Але у мене не склалися стосунки із заступником командувача Київським військовим округом, який опікувався командою. Генерал був військова людина, я – цивільний. Він не міг зрозуміти, чому на правому фланзі немає нападника, а я - чому мене вчать, як треба грати у футбол. Коли намагався пояснити, що зараз грають із двома форвардами, моментально було: «Наказую призначити третього».

До середини 80-х років Трошкін тренував у Рівному, потім повернувся до Києва, де незабаром тодішній голова української асоціації Микола Федорович Фоміних запросив його працювати до Федерації футболу України.

З того часу Володимир Миколайович і працював у головному футбольному штабі країни. Хоча і до тренерської практики він кілька разів усе ж повертався. Тричі очолював збірну України на престижних колись турнірах «Переправа», «Юність», «Надія». У 1986-му в тренерському тандемі з Віктором Колотовим виграв Спартакіаду народів СРСР, за що був удостоєний звання заслуженого тренера республіки.

Не цурався Трошкін і роботи скаута. Разом із Євгеном Петровичем Котельниковим об'їздив усі регіони України, знайшовши чимало талановитих хлопців. Один Сергій Ковалець чого вартий! А вже в 90-х спочатку разом із Володимиром Мунтяном, а пізніше з Віктором Колотовим готував молодіжні збірні нашої країни.