П’ятов: «Через звірства РФ серце кров’ю обливається»

З цього приводу відомий польський портал WP SportoweFakty вирішив порозмовляти із ветераном та легендою команди Ігора Йовичевича – Андрієм П’ятовим.

– Я пам'ятаю наш товариський поєдинок за мир проти Олімпіакосу. Тоді ми зіграли проте грецької команди, здається, на початку квітня, коли минуло півтора місяці від початку повномасштабного вторгнення. На трибунах стадіону у Піреях був спеціальний сектор. Організатори положили на кожне зі 176 кресел по одній іграшці. Кожна з них відповідала вбитій дитині. Хлопці не могли стримати сліз на полі. Для мене смерть дитини – це найгірше, що може бути у житті. Через ці звірства серце обливається кровью, а всередині зростає злість та ненависть – розпочинає розповідь голкіпер донецького клубу.

Пам'ятаю ситуацію, що мала місце в Туреччині. Ми виїхали туди з родиною на другий тиждень війни, із помешканням допомогли знайомі. Ми нарешті могли вдихнути на повні груди після вибухів і постійного страху, перш за все за наших дітей. Ми виїхали з країни, але страх все одно лишився. Коли над нашим будинком пролітали звичайні пасажирські літаки, всередині одразу зростала велика паніка. Так, звісно, було відомо, що це не бомбардувальники, але саме цей звук турбіни викликав у дітей рух, хвилювання. Вночі 24 лютого, коли розпочалася війна, над нашим будинком під Києвом літали винищувачі. Ніколи не забуду цей звук.

– Що ви пам'ятаєте з того дня?
– Ввечері ми з дружиною повернулися з кінотеатру. Коло п'ятої ранку нас розбудив рик двигунів. Я відкрив Телеграм, там було дискусія. Я почув: «Розпочалася війна». Спочатку ми були у прострації. Розбудили дітей та швидко зібралися, щоб виходити з дому. Не встигли виїхати з міста, бо пробки тягнулися на декілька кілометрів. Наші знайомі мали будинок з підземним гаражем, тож ми поїхали до них і разом облаштували сховище.

– Що ви тоді відчували?
– Немає значення, що відчував конкретно я. Діти були налякані. Ми зібралися у три родини у нашого колеги, тож разом було десять дітей, а також вагітні жінки. Сиділи у тому гаражі півтора дня, а потім виїхали з міста на захід України.

Я вже загартований. Більш за все мені боляче, що це все бачать мої діти. Вони вже розуміють, що таке війна – чому їздять танки та літають ракети. Це частина їхнього дитинства.

Минуло вже півтора року від початку повномасштабного вторгнення. Я з Донецька, для мене це друга війна з різницею в кілька років. Спочатку ми дуже хвилювалися, бо втратили наш дім, незрозуміла була й ситуація з Києвом. Звісно, з часом наші цінності змінилися. В певний момент починаєш розуміти, що на світі не усе так райдужно, що можна легко маніпулювати людьми та досягати своїх цілей цим шляхом. Найбільшою вартістю є людське життя. Ми допомагаємо багатьом людям, особливо переселенцям. Більшість з них навіть не має, куди вертатись. 

– Чи хотіли ви записатись до лав ЗСУ?
– Так. В перші дні я був під сильним впливом адреналіну. Коли вивіз родину на захід України, подзвонив до приятеля з Києва, хотів повернутися. На початку війни багато чоловіків тікало, але наші хлопці хапали диверсантів та казали їм, що ми як нація не здамося. Я теж хотів піти до війська, проте мій приятель сказав, що буде набагато краще, якщо я буду допомагати соціально, бо можу використовувати свій статус, наприклад, шляхом виступу у благодійних матчах. Усі кошти, які ми разом із Шахтарем зібрали у цих іграх – відправляли на допомогу ЗСУ. 

– Тренер молодіжної збірної України Володимир Єзерський зараз б'ється на фронті зі зброєю у руках.
– Ми жили в одному гуртожитку в Донецьку. Він мій близький друг. Я був впевнений, що він візьме зброю у руки, бо це характерний чоловік. Він захищає свій район у Києві. Дуже шаную його за це. 

Ми в команді робили все, що могли. Придбали для армії бронежилети, шоломи, рації. Клуб призупинив виплачувати нашу зарплатню, ми вже не могли допомогти своїми заощадженнями, тому почали виставляти на продаж футболки – збираючи, наприклад, кошти на автомобіль для ЗСУ. У друзів у Запоріжжі є пекарня, де вони годували емігрантів з Маріуполя. Ми закупили усе необхідне.

– Ще нещодавно росіяни називали вас «братами».
– Колись був СРСР, одна велика країна, котрий розпався, бо всі за щось боролися і дивилися на власні інтереси. Зараз між українцями та росіянами стоїть великий мур. Це неможливо, щоб колись у майбутньому ми знову назвали їх «братами». Ми не маємо від них жодної підтримки. Я знаю, що там теж є такі самі люди, як в Україні, але вони піддалися на маніпуляції.

На жаль, ті, хто там лишився, підтримують «спецоперацію», яка вбиває тисячі людей. Наше життя виглядатиме зараз подібно до Ізраїлю, у стані постійної війни, але ми будемо далі жити та розвиватися. Так, довгий час ми будемо жити у небезпеці. Люди в України вже звиклись з цією думкою.

– А як щодо старої дружби?
– Ми розірвали зв'язок з більшістю родичів або знайомих, котрі живуть у РФ. На початку ми ще якось намагалися пояснити їм, порозмовляти, але це не мало сенсу. Їхнє ставлення нас ображає. Вони вірять у пропаганду і говорять, що ми щось собі вигадуємо, а на наших очах гинуть люди. У них є свій телевізор, який говорить, що робити. Вони поводяться наче «зомбі» – ошелешені, загіпнотизовані. 

– Ваш екс-колега по збірній України Анатолій Тимощук, колишній капітан «блакитно-жовтих» і легенда українського футболу, вирішив залишитися у Зеніті. Він надалі не висловив жодної думки стосовно війни.
– Ми добре знаємо один одного, але я ставлюся до нього дуже негативно. Гадаю, він вірить у всю цю пропаганду. Він відвернувся від власної країни, коли його батьки ховалися від ракет. Він зробив свій вибір та має нести цей хрест, але йому закритий шлях назад до України. В подібних обставинах ти маєш мати чітку та тверду позицію. Якщо ти відвертаєшся від родичів та друзів, бо тобі комфортно у країні-агресорі, чи справедлива подібна поведінка? Ти можеш бути легендою, але потрібно в першу чергу залишатися Людиною.

– Ви розпочали новий сезон чемпіонату України, а свої матчі у першості проводили у Києві. Чи можна взагалі зосередитися на футболі, коли на стадіон в будь-яку мить може впасти бомба?
– Під час наших матчів ще не було жодної сирени, але одна гра у іншому місті тривала понад 3,5 години. Тричі переривалася через повітряні тривоги (мова про гру Рух – Металіст 24 серпня – прим.). На НСК Олімпійському у Києві дуже добре облаштоване бомбосховище, тому ми не сильно хвилюємося. Ми можемо швидко спуститися на паркінг і сховатися там. 

– Ви говорите про це, як про щось абсолютно нормальне. 
– Така реальність, у якій ми зараз живемо. Перші місяці я взагалі не міг зосередитись на футболі. Навіть, коли ми із Шахтарем розпочали грати товариські ігри у квітні. В травні, під час збору збірної України, я потихеньку почав розуміти, що життя триває далі. Наші герої, воїни, захищають нас, а у нас інше завдання.

– Про що розмовляєте у роздягальні?
– У нас є гравці з різних міст, ми обмінюємося інформацією з ними. Слідкуємо за новинами, розповідаємо, куди може влучити ракета. Є сум, є сльози, але також концентрація перед грою. Ми спілкувалися з багатьма друзями-військовими, які казали, що вірять у нас і що ми вдалою грою додаємо їм сили. Тоді ви починаєте розуміти, що те, що ви робите, має сенс. Шкода, що ми не переграли Вельс і не вийшли на чемпіонат світу. Ми грали дуже добре, але в той день удача була не на нашому боці. Проте ми показали, що Україна не здається.

Таке ставлення доводить, що ми непохитні. Нещодавно титул чемпіона світу у боксі захистив Олександр Усик. Це свідчить про наш бойовий дух, адже в такій складній ситуації ми продовжуємо рухатися вперед на всіх фронтах – військовому та спортивному. 

– З вересня ви починаєте грати у Лізі чемпіонів на стадіоні Легії у Варшаві. Як ви до цього підходите?
– Ми знаємо, що за всі півроку вторгнення ніхто, крім поляків, так нам не допоміг. Це знає кожен українець. Ми вам надзвичайно вдячні. Нещодавно я був у Варшаві лише один день, але ми повернемося туди з командою 11 вересня. Є ідея разом прогулятися містом і побачити вашу столицю. Моя старша дочка вже була у Старому місті. Вона розповіла, що один із районів Варшави нагадує їй Подол у Києві. Вона почувалася як вдома, була в захваті від міста. 

Я багато знаю про Польщу, стежу за політикою і завжди вважав, що ви зробили великий прогрес за останні 10 років. Ми добре знаємо один одного з Маріушем Левандовські, ми разом грали у Шахтарі і досі підтримуємо зв’язок. Крім того, багато гравців з України звернули увагу на розвиток Польщі. Пам'ятаю 2015 рік. Ми їздили з Шахтарем на товариський турнір у Люблін. Стадіон, база та організація були на найвищому рівні. В одному з матчів ми програли 14:15 по пенальті! Це найдовша серія пенальті в моєму житті, я навіть сам бив один з ударів.


– Ви згадали про Маріуша Левандовські. Він розповів нам, як ви познайомилися з чинним президентом України Володимиром Зеленським на його дні народження. Кілька десятків років тому він виступав на цьому заході зі своєю командою.
– Зеленський раніше був гумористом, він заснував студію Квартал 95. Коли я переїхав з Донецька до Києва, я знімав квартиру, а офіс Кварталу 95 був поверхом нижче, тому я бачив Зеленського та його колег кожен день. З багатьма з них я дружу до сьогодні, у нас був налагоджений контакт.

– Як ви сприймаєте Зеленського в Україні?
– До того, як стати політиком, він зіграв головну роль у серіалі Слуга народу. Коли він прийшов до влади, всі шукали когось такого – телегероя. Хтось йому вірив, хтось ні. Завдяки своїм діям він став справжнім лідером. Він показав, який він сильний і як здорово можна вести діалог з усім світом. За ним йдуть люди, всі військові, він заслуговує великої поваги.
Я подякував кільком людям у цьому інтерв’ю, і я хотів би віддати належне ще одному хлопцеві.

– Кому?
– Роберту Левандовськи. Я добре пам'ятаю його поведінку відразу після початку війни. Він першим з'явився з капітанською пов'язкою в наших національних кольорах. Він теж тепло відгукувався про нас у інтерв’ю. Левандовськи – наш друг, я дуже його поважаю, тому що така велика постать одразу зайняла тверду позицію щодо російського вторгнення.

Під час війни не можна бути по середині, тому що зло прийде до тебе. Я не розумію, чому Левандовськи досі не отримав Золотий м'яч. Він відмінний футболіст, який виступає на стороні добра та миру.

– Ви з родиною тікали з Донецька, Києва. Де є ваш дім?
– Нещодавно ми говорили про це з моєю дружиною. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були змушені жити в різних місцях, навіть у Туреччині. Старші діти народилися в Донецьку, молодші в Києві, у нас там є друзі. Що б не сталося, Україна завжди буде нашим домом.