Про «Дніпро» 80-х, найкращих кіперів і 38 днів у окупації

Краковський – легендарна постать в історії Дніпра та українського футболу. Сергій Вікторович двічі виграв із дніпрянами чемпіонат та Кубок СРСР. З Дніпром дійшов до чвертьфіналу Кубка чемпіонів, де українська команда поступилася Бордо в серії пенальті.

У складі збірної Союзу був на чемпіонаті світу-1986 у Мексиці. Став чемпіоном Європи серед вісімнадцятирічних у 1978-му.

У ролі тренера Сергій Вікторович працював у київському Динамо, національній збірній України. Зараз допомагає Олегу Кузнєцову в юнацькій збірній 2005 року народження, де відповідає за підготовку воротарів. У листопаді команда вийшла до еліт-раунду Євро U-19.

«ЛОБАНОВСЬКИЙ – СУВОРИЙ, АЛЕ МЕНЕ НЕ БУЛО ЗА ЩО СВАРИТИ»

– Сергію Вікторовичу, як ви оціните свою кар'єру футболіста?

– Це нормально, коли чимось залишився незадоволений. В окремих епізодах та матчах можна було зіграти краще чи по-іншому. Це все приходить з досвідом та часом. Загалом своєю футбольною кар'єрою задоволений. Виграв чемпіонат, Кубок, виступав у єврокубках, грав за юнацьку збірну та потрапив до збірної СРСР.

– Зараз є можливість дивитися матчі з минулого. Щось переглядаєте зі своїх колишніх ігор?

– Так, інколи трапляється мені Дніпро 1983 року. Кубок, коли ми виграли, є окремі епізоди. На жаль, всього матчу немає. Звичайно, що згадую. Згадуєш хлопців, з якими грав. Декого вже немає поряд.

– Дніпро у 1983-му став чемпіоном СРСР. У чому була сила тієї команди?

– Перше коло було непростим та не особливо якісним. Але самовіддача була високою. На останніх хвилинах вирвали перемогу. Усе завдяки мотивації та самовіддачі.

Коли ти працюєш та все робиш по максимуму, до тебе приходить успіх, досвід, майстерність, зростає рівень. Хтось підіймається вгору швидко. Геннадій Литовченко вже грав у 1983 році, а Олег Протасов зміг себе проявити пізніше. Спочатку виходив на 20-30 хвилин, а потім прийшла стабільність. Вони росли у колективі. Були вікові гравці, з яких можна брати приклад у роботі на тренуваннях та іграх. Тому команда росла.

– Дніпряни дійшли до чвертьфіналу Кубка чемпіонів, де у серії пенальті поступилися Бордо. Як часто згадуєте матчі проти французів?

– Не можу сказати, що часто. Між собою, коли зустрічаємося з хлопцями, згадуємо. Але це рідко буває, бо нас розкидало по всьому світу. Хтось залишився у Дніпрі, хтось у Києві, хтось за кордоном. У кожного своя робота. Коли зустрічаємось, то, звісно, пригадуємо різні матчі. Не тільки Бордо. Дуже непростий матч вийшов проти болгарського Спартака. У гостях програли 1:3, а вдома перемогли 2:0. Це каже про дух команди, силу команди зсередини. У суперників було по 7-8 збірників Франції, Болгарії. Фернанду Шалана був капітаном збірної Португалії.

– Ви відбили пенальті від Шалана під час матчу проти Бордо, а у післяматчевій серії не відбили нічого. Образливо?

– Був дуже засмучений. У серії пенальті якось не склалося з першого удару. Якби перше рішення я прийняв правильне, то все по-іншому було б.

– Ви виступали за дубль Динамо. Не важко було їхати з Києва до Дніпра?

– Важкувато. Київ – це Київ. Коли приїхав до Дніпра, то подорослішав. Ставлення до гравця основного складу Вищої ліги та гравця основного складу дубля – різне. Єдина складність – ми з дружиною навчалися в інституті. Вона не могла перебувати поряд зі мною. Епізодами приїздила.

Коли ми вийшли у Вищу лігу, було приємне враження. Відчуття дорослості. Фізично я став старшим на рік, а у футбольному плані – на кілька років. Відбувся перехід із молодіжного у дорослий футбол.

– Які у вас спогади залишилися про Валерія Лобановського?

– Усі кажуть, що його боялися. У мене такого не було. Тільки повага. Я з ним спокійно розмовляв. Спілкування більше було у період переходу до Дніпра. Загалом, Валерій Васильович нормально відносився до футболістів. Був він суворим. Але мене не було за що сварити.

– У вас тільки один матч за Динамо. Чому не змогли заграти у Києві?

– Там були Віктор Юрковський, Михайло Москаленко. Юра Сивуха якраз приїхав із чемпіонату світу в Тунісі з перемогою. Усі троє – старші. Тому конкурувати з ними було важко.

Я майже завжди грав у дублі. Коли взяли Юрія Роменського, то за молодіжну команду почав грати Юрковський. Я тоді розмовляв із Пузачем. Анатолій Кирилович мені все пояснив. Гравець основного складу має отримувати стабільну ігрову практику. На той момент дубль був міцною командою. Основа у нас не завжди вигравала.

– Ви були у заявці збірної СРСР на чемпіонаті світу у Мексиці. Команда могла виграти турнір?

– Не знаю, як Кубок світу, а бельгійців проходити мали.

– Що відбувалося в роздягальні після матчу проти Бельгії?

– Не скажу, що щось особливе. Гра вже програна. Якщо будеш кидати бутси об стінку, то нічого вже не зміниш. Усі були засмучені.

– Ви себе позиціонували, як третій голкіпер услід за Рінатом Дасаєвим та Віктором Чановим, чи планували грати?

– Насамперед, потрапити у збірну на чемпіонат світу було престижно. Я розумів, що у будь-який момент можу стати першим чи другим. Це футбол, може трапитися все що завгодно. Тому тренувався та готувався. Якби випала така можливість, то був готовий вийти на поле.

«НАВІТЬ У ПЕРШІЙ ЛІЗІ ЧЕМПІОНАТУ ІЗРАЇЛЮ ПЛАТИЛИ БІЛЬШЕ, НІЖ В СРСР»

– Після кар'єри воротаря ви почали працювати тренером голкіперів. Наскільки змінилися вимоги?

– Головна відмінність – гра ногами. Раніше до цього компоненту ставилися не так ретельно. Коли я поїхав до Ізраїлю, то довелося перелаштовуватися швидко. Займався індивідуально. У нас був свій стадіон. Ти в будь-який момент міг прийти і тренуватися. У мене були проблеми з грою ногами. Це природно, бо в СРСР ми так не грали. Брав м'яч, відпрацьовувалися передачі. Але тоді ще не було такого, що воротар має починати атаку. Зараз більше навантаження. Вони повинні грати фактично, як польові гравці.

– Ви перебували в Ізраїлі три роки. Як вам легіонерський хліб?

– Перший рік був важким. Потім вже призвичаївся. Допомогло, що родина була поряд. Пішов на тренування, повернувся – і знову вдома. Перед домашнім матчем я приходив з дому, готувався, переодягався. Якщо гостьова гра, то ми упродовж трьох років лише 7-8 разів виїжджали за день до матчу, а так – тільки в день поєдинку. Мій син сказав мені, що до мене звик. А ось в СРСР були постійні збори та заїзди на базу. Сім'ю майже не бачив.

– Яким був рівень місцевого футболу порівняно з СРСР?

– Рівень виявився нижчим, але вони всі були технічними. Били не сильно, але влучно. Там теж знайшлися хороші гравці. Давід Пізанті виступав в Англії за Квінз Парк Рейнджерс та німецький Кельн, а також за збірну Ізраїлю. У нього була хороша швидкість. Грав я проти Елі Охани. Він теж за збірну виступав, був основним форвардом. Але пенальті мені так і не забив. За нічийного рахунку не реалізував 11-метровий у Єрусалимі.

– Як вам клімат в Ізраїлі?

– Спочатку було непросто. Тренування – о 9 ранку. Пізніше не почнеш, бо спека. Коли тренер давав швидкість для гравців – рух із м'ячем, удар по воротах – то мені діставалося найбільше. Польових гравців – двадцять, а я один. Другий воротар не завжди міг зранку приходити на тренування, бо навчався в інституті. Було важко. Увечері простіше, бо температура спадає. Влітку тільки наприкінці серпня збиралися через клімат. Їхали закордон на збори – Німеччина, Голландія, Румунія. Намагалися обирати місця, щоб були гори. У високогір'ї було прохолодніше.

– Чому вирішили повернутися в Україну?

– Я не планував там залишатися. Донька мала йти у третій клас, а син – у перший. Родина хотіла повертатися додому. Була пропозиція залишитися. У фінансовому плані дуже хороший варіант в арабській лізі існував. Я приїхав туди, подивився та вирішив, що одному буде важко.

– Наскільки фінанси в СРСР та Ізраїлі відрізнялися?

– Там отримував у доларах. Відразу майже все переводив у цю валюту. Залишав на найнеобхідніше. Порівняно з СРСР – було більше. Навіть у Першій лізі чемпіонату Ізраїлю.

«ШОВКОВСЬКИЙ НЕОБОВ'ЯЗКОВІ М'ЯЧІ ПРОПУСКАВ. СЬОМІН СКАЗАВ, ЩО ПОТРІБЕН ВОРОТАР»

– Хімік Житомир. Як ви там опинилися?

– Через Леоніда Яковича Колтуна. Його запросили туди тренером. Він зателефонував та запропонував поїхати. Я погодився.

Це 1994 рік. Моя перша команда, де я працював після завершення кар'єри воротаря. Відповідав за голкіперів і розминку проводив. Коли Леоніду Яковичу потрібно було від'їхати, то проводив тренування. Нічого важкого в цьому для мене не було.

– Упродовж 2007-09 років ви працювали у київському Динамо. Як згадуєте для себе цей період?

– Стаса Богуша я запросив. У Олександра Шовковського трохи не виходило. Травми, в особистому не все було добре. У нього якось все не сходилося. Була смуга невдала. Одна невдала гра, потім інша. Було некомфортно. Необов'язкові м'ячі пропускав.

Сьомін сказав, що потрібен воротар. Тільки мав бути українець, щоб не підпадати під ліміт. Я зупинився на Богушу. Поговорив з тренерами, з якими він був у юнацьких збірних. Зробив вибір.

Стас не був основним воротарем у Запоріжжі. Вони з Дмитром Безотосним ділили ігрову практику, грали по черзі. Я, можна сказати, ризикнув і назвав прізвище: «Нам потрібен Богуш». Далі вже керівники клубів між собою домовлялися.

Станіслав добре зіграв півтора року. Майже без помилок. Шовковського це зачепило – не грати в рідному клубі. Саша потім по-іншому ставився до роботи та всього іншого. Він себе пересилив. Після цього грав тривалий час, майже 10 років.

– Чому у Богуша далі не пішло?

– Він програв конкуренцію Шовковському. Це сила характеру. Від людини залежить, чи можеш зібратися в потрібний момент.

«ЛУНІН ДУЖЕ СЕРЙОЗНО ВИРІС»

– Ви працювали зі збірною України 2001 року народження. Через вас пройшов Анатолій Трубін. Відразу помітили його потенціал? У чому феномен цього воротаря?

– У його характері. Він був спочатку капризним, не знав, у яке русло скерувати свої емоції, як і Михайло Мудрик. А потім сконцентрував усю свою увагу на футболі і в нього почало виходити. Анатолій ще не сказав свого останнього слова. Бенфіка – не межа його можливостей.

– Вас не здивувало, що він у 22 роки поїхав у Європу?

– Абсолютно ні. Це правильне рішення. Він свідомий хлопець, все розуміє.

– Зараз у збірній U-19 основним воротарем є Давид Фесюк. Як оціните потенціал воротаря Хайдука?

– Дуже хороший хлопець, який ще не реалізував свій потенціал. Давид постійно вдосконалюється і працює над собою. Є над чим працювати, він зі мною радиться. У нього в Хайдуку теж хороші тренери. Фесюк у 18 років абсолютно вільно володіє англійською, німецькою, хорватською та словацькою. Хлопець дуже серйозний та свідомий. Думаю, що у нього все має вдатися.

– Колишній тренер Хайдука Томіслав Рогіч сказав, що не бачив швидшого воротаря, ніж Фесюк. Вразив вас Давид своєю грою ногами?

– У нього швидкість та реакція на дуже високому рівні. Єдина проблема – трохи не вистачає габаритів. Деяких тренерів це відлякує. Але все прийде з часом. З цього не потрібно робити трагедії. У нього є інші сильні сторони.

– Фесюка пов'язують із Ман Сіті, Валенсією. Чи зможе він заграти на такому рівні?

– Звичайно. Він – серйозний хлопець. Дуже серйозно підходить до всього. Коли дізнався, що проти Словаччини в останньому турі кваліфікації Євро U-19 буде грати Влад Кравець, то не було ніякої образи. Він продовжував працювати над собою, готуватися до гри.

– Кравець грає в Україні за Шахтар, Фесюк виступає закордоном за Хайдук. Є відмінність у підготовці цих воротарів на клубному рівні?

– В українських клубах теж ведеться робота з воротарями. Якоїсь глобальної відмінності у плані підготовки між ними немає. Вони за природою різні. Кравець – крупніший, але не такий швидкий, як Фесюк.

– Під час кваліфікації Євро U-19 на Мальті капітанами були воротарі. Два матчі з капітанською пов'язкою виходив Фесюк, один матч – Кравець. Це свідомий вибір?

– Вони обоє заслужили.

– До збірної U-19 запрошується воротар Динамо В'ячеслав Суркіс, який 2006 року народження. Він був із командою на товариському турнірі у Кореї та під час кваліфікації на Мальті. Як оціните його потенціал?

– Він стабільно грає за юнацьку команду Динамо. Суркісу потрібно працювати над силою, швидкістю та роботою з м'ячем. Загалом у В'ячеслава величезний потенціал. Хлопець дуже хороший. Його час ще не настав. Дуже серйозно ставиться до роботи. Якщо сказав – на наступне тренування він робить вже так, як потрібно. З такими легко працювати. Мені пощастило, що маю трьох таких воротарів.

– Як оціните покоління 2005 року?

– Коли вони тільки зібралися вперше, я Олегу Володимировичу Кузнєцову сказав: такого ще не бачив, щоб гравці ось так відразу грали. З цими хлопцями можна вирішувати завдання.

– На Мальті програли Косово 0:4 в другому турі. Що сталося?

– Ми пропустили швидкий гол через помилку в обороні. Побігли відіграватися. Пропустили другий, третій, четвертий. Таке буває у футболі. Був не наш день.

– Назвіть найперспективніших голкіперів України.

– Вони у нас – Фесюк, Кравець та Суркіс. Плюс – дніпрянин Влад Крапивцов. Не варто скидати з рахунків «рухівців» Святослава Ванівського та Маркіяна Бакуса.

– З європейських клубів який воротар вам імпонує?

– На сьогодні – Андрій Лунін. Той Лунін, який був у Реалі раніше, і який зараз грає, – то різниця велика. Він дуже серйозно виріс.

«ДВА ТАНКИ ЗАЇХАЛИ В НАШЕ СЕЛО»

– Ви зараз працюєте в Поліссі. Розкажіть про свою роботу.

– Працюю з молоддю. Школа Полісся існувала раніше, коли клуб був у комунальній власності. Тренував дітей від 7-8 і до 17-18 років. Зараз вже працюю в академії клубу. Більше перебуваємо на базі, а за потреби їдемо у місто – на стадіон Спартак.

– Клуб із Житомира розвивається. Як вам умови?

– У Полісся є нова база, два нових поля, хороше обслуговування. Друга база була відремонтована. Ще один поверх добудували, U-19 на цій базі мешкає. Є всі умови для роботи.

– Юрія Калітвінцева ви знаєте ще за спільною роботою в збірній України. Це він вас запросив?

– Ні, я тут працював ще раніше, коли тренером був Сергій Шищенко у Першій лізі. Юрій Миколайович прийшов до клубу вже пізніше.

– Житомирський край багатий на таланти. Є перспектива у молодих гравців?

– Хороші хлопці – не тільки житомиряни. Зараз є можливість запрошувати не лише місцевих, а й таланти із Закарпаття, Харкова, Дніпра.

– Ви побували в окупації під час повномасштабної війни. Розповісте детальніше?

– Дітей відправили до Києва, а самі були 38 днів в окупації. Два танки заїхали в наше село Михайлівка-Рубежівка. Харчі були. Воду закачували через генератор і заряджали телефони. Це нас рятувало. Їжу готували на дровах. Іншого варіанту вижити не було.