У Києві за участі гравців «Динамо» відбувся закритий показ фільму «Гра на перехоплення»

Також у кінозалі були присутні представники київського Динамо майже у повному складі: від гравців молодіжки, основної команди та тренерського штабу на чолі з Ігорем Костюком до керівників клубу братів Суркісів.

Перед початком заходу вступне слово взяв прес-секретар киян Андрій Шахов-молодший:

«Сьогоднішній вечір – це не про офіційність. Це про теплу, дружню і по-справжньому сімейну зустріч, на яку ми запросили найближчих: наші команди та їх родини, наших колег, керівництво та, звичайно, наших особливих гостей – представників засобів масової інформації. Передусім хочеться подякувати усім вам за те, що знайшли час і розділяєте цей вечір разом з нами».

Згодом коротку промову виголосив режисер фільму Володимир Мула – володар престижної нагороди Еммі за документальний проєкт Football Must Go On, також відомий за стрічками «ЮКІ» та «Нація футболу»:

«Дякую, що зібралися тут, тому що це насправді важлива історія, і я щиро вдячний футбольному клубу Динамо Київ за підтримку.

Скажу лише пару слів: кіно хронометражем 80 хвилин екранного часу ми знімали влітку 2024 року на Олімпіаді у Франції та в місті Миколаїв. На мою думку, вийшла саме неігрова документалістика, тому що в наш час виходить багато документальних фільмів, які побудовані безпосередньо на інтерв'ю – а це трошки інша історія. Тому я хочу наголосити на тому, що це неігрова документальна праця, іншими словами – художнє кіно, де не актори, а живі люди».

Після показу фільму, який переривався через оголошення повітряної тривоги у столиці, нам вдалося поспілкуватися з головними дійовими особами – Миколою Михайленком та Володимиром Мулою.

Футболіст поділився своїми враженнями від дебюту в ролі актора, розповів про ставлення до поразок після початку повномасштабної війни та усвідомлення історичної спадщини.

– Наскільки було важко впустити знімальну групу у своє життя в такий напружений час? Чи були моменти, коли хотілося вимкнути камери?
– Дійсно, був певний дискомфорт, тому що не щодня ти знімаєшся в кіно. Камери ходять, в принципі, у тебе вдома. Але знімальна група була настільки комфортною в процесі зйомки, це хороші люди, що буквально з першими годинами ми вже цього не помічали.

– Чи є у вас із братом сімейний ритуал, наприклад, коротке повідомлення перед грою?
– Ні, немає такого ритуалу. У нас усе, як то кажуть, на відчуттях.

– Коли ти виходиш на великий спортивний майданчик, особливо на таких аренах, як Олімпіада, знаючи, що брат у ці моменти служить, це створює додатковий тягар чи, навпаки, дає надлюдську мотивацію?
– Це може впливати як в одному випадку, так і в іншому. Усе ж таки я вважаю, що це більше залежить від сприйняття людиною. Коли ти це сприймаєш дуже близько, то воно може заважати. Коли ти сприймаєш це так, що маєш робити від себе все можливе, щоб підтримати зі свого боку, тоді це буде грати в плюс».

– Чи змінилося ваше ставлення до спортивних поразок на тлі того, що ваш брат ризикує життям?
– Так, це я точно можу сказати. Раніше здається, що поразка – це кінець світу. Але коли в країні відбувається таке, і ти знаєш, що відбувається на фронті, то по-іншому сприймаєш поразки. Ти вчишся виносити з них головне, робити висновки і сильно не засмучуватися».

– Ваша генерація гравців, зокрема з Динамо, назавжди увійде в історію як команда, що грала, виборювала перемоги і представляла країну в умовах повномасштабної війни. Переглядаючи такі документальні кадри про себе та своїх партнерів, чи приходить усвідомлення, що зараз ви залишаєте по собі не лише футбольну, а й історичну спадщину?
– Так, 100%. Це дуже влучно. Таке буває, можливо, один раз у житті, а в когось узагалі не буває. Тому це дуже важливо. Через багато років я зможу, і будь-хто зможе, ще раз передивитися цей фільм, і навіть потім сприйняття може бути зовсім іншим.

Своєю чергою, Володимир Мула поділився враженнями від нового режисерського досвіду, розповів про те, як в останній момент наважився залишити у стрічці епізод із перепалкою між тренером та гравцем, та дав інсайд щодо адаптації фільму для прокату в США.

– Ваші попередні гучні роботи були більш класичними, масштабними спортивними документалками. Часто побудовані на архівах. Наскільки було складно перелаштуватися на новий репортаж, де сценарій диктують не минулі події, а реалії часу та бойові тривоги?
– Це було дуже складно зробити, тому що правда: всі мої попередні фільми базувалися на хроніці, записаних інтерв'ю, враженнях. Тут ситуація була іншою, і для мене це, чесно кажучи, був виклик. Але саме завдяки тому, що хлопці максимально органічно вписалися в кадр, мені з ними було працювати доволі легко. Коли я вже міркував сценами, а не записаними розмовами чи інтерв'ю, і розумів, як по хронометражу і по темпоритму, по своєму місцю в фільмі сцена ляже, тоді мені стало набагато простіше.

Для мене, з точки зору документаліста, це новий досвід і нове бачення свого розвитку. Коли ти записуєш інтерв'ю, використовуєш хроніку – це все класно, але трошки повертає в часи телевізійщини. А тут все-таки справжня неігрова документалістика, і це мені дуже сильно сподобалося».

– Чи були під час зйомок моменти, коли ви як режисер розуміли, що зараз краще вимкнути камеру та залишити щось поза кадром?
– Так, було. Була сцена з Криськівим, яку я зняв і яка, до речі, увійшла у фільм. Коли Ротань на бровці спілкується з Криськівим. Я спершу думав не знімати цю сцену, а потім зрозумів, що це саме те, заради чого я тут, і не передавати цю інформацію я теж не можу. Тому вирішив зняти її, і от вона стала чи не ключовою в самому фільмі».

– Зараз світ відчуває певну втому від новин про війну, але спорт залишається потужним великим майданчиком. У фільмі багато моментів, розрахованих саме на західного глядача. Чи планується показ у світових кінотеатрах?
– Планується обмежений прокат у Сполучених Штатах Америки. Ми зараз працюємо над адаптацією фільму саме під цей ринок. Я думаю, що вже зовсім скоро на іншому континенті люди зможуть подивитися і трошки більше дізнатися правду про нашу країну.

Головний тренер Динамо Ігор Костюк поділився емоціями від перегляду фільму «Гра на перехоплення», в якому одну з головних ролей зіграв півзахисник біло-синіх Микола Михайленко.

– Ігорю Володимировичу, ми спілкуємося з вами після перегляду фільму «Гра на перехоплення». Які у вас враження від перегляду стрічки?
– Насамперед висвітлена дуже актуальна тема в нашому суспільстві. Це історія однієї з сімей, де хтось живе в тилу, а хтось служить на фронті. Приємно, що й наша олімпійська збірна відгукнулася на це, й Микола знявся в цьому фільмі. Для нього це було актуально, як ні для кого іншого.

– Наскільки незвично для вас було бачити одного зі своїх підопічних на великому екрані? Могли уявити, що таке може колись статися?
– В мене з Миколою давні відносини. Ще коли він переходив з академії до команди U19, у нас були батьківські збори, і його мама підійшла до мене й запитала: «Ігорю Володимировичу, що робити мені з моїм нещастям?» (посміхається), тому що він на той момент був гравцем ротації. На це я відповів: «Їдьте спокійно додому, не переживайте». Через півроку Микола став капітаном нашої команди U19. Сьогодні ми бачимо емпатію, з якою він ставиться до своєї сім’ї, як він переживає, як допомагає. Це насамперед заслуговує поваги до нього.

– Взагалі ви з Миколою часто спілкуєтеся про його родину, про його брата Сергія?
– До цього моменту ми знали, що цей фільм знімається, але, напевно, він більше спілкувався на цю тему з Русланом Ротанем, бо він грав у нього в Олександрії, й ідея створення фільму виникла саме коли він був там. Зараз ми будемо більше обговорювати цю тему.

Наостанок вдалося поспілкуватися з партнером Миколи по Динамо – захисником Олександром Караваєвим. Гравець розповів про фізичну втому порівняно з військовими, відзначив підтримку від міжнародної спільноти та пригадав цікавий випадок, коли команда зустрілася з футболістами Маккабі, у країні яких також триває війна.

– Ви щодня бачитеся з Миколою на базі та ділите одну роздягальню. Наскільки глибоко команда знала історію його брата до виходу цього фільму? Чи змінилося ваше сприйняття Миколи як партнера по команді після перегляду?
– Знали не так детально і не так глибоко, як після перегляду фільму. Коля дуже скромний хлопець. Він не прийде в команду і не скаже: «Хлопці, у мене брат воює, там так і так, така історія». Мало хто так скаже, і це неправильно. Але, звісно, ми знали. Ті, хто ближче дружить з Миколою, знали, що в нього брат воює. Це велике переживання і постійна підтримка. Тому, коли ми побачили фільм, ти глибше занурюєшся в це і розумієш, як це важко, коли рідні постійно під небезпекою.

– У сучасному футболі багато говорять про важкий графік, виснажливі переїзди, накопичену фізичну втому. Коли ви дивитеся на таких хлопців, як Сергій, який місяцями без сну та ротації тримає небо, як це змінює ваше ставлення до власних фізичних меж?
– Я можу навести тільки один приклад: вони ризикують своїм життям. А ми – ні. Ти можеш їхати два дні, три, тиждень, місяць – але ти не ризикуєш життям. Поїздки... Усі їздять, усі літають, усі це роблять. Але дуже мало людей ризикують своїм життям, щоб зберегти країну і українців.

– Чи бували випадки в міжнародних матчах, коли суперники чи іноземні тренери після гри підходили, запитували вас про події в Україні – як ви взагалі можете грати в таких умовах? Можете якийсь конкретний випадок пригадати?
– Так, таке траплялося дуже часто. Запитували, як усе відбувається. Жодного негативного моменту, всі були лише на позитиві. Дуже смутно пам'ятаю, але це був 22-й рік, коли ми їздили грати матчі за мир. Це було на кожному матчі.

А потім матчі Ліги Європи, Ліги конференцій – бувало, перетиналися з гравцями, яких знав, вони запитували. Просто навіть із командою Маккабі, коли ми грали, вони казали: «Ми спокійно вилітаємо з Ізраїлю, на літаку, на будь-який матч і їдемо назад додому». Ми їм пояснювали, що у нас дорога займає 24 години. Вони були в шоці, запитували: «Як така ситуація? А ви ще й граєте в футбол, живете, виборюєте перемоги?». Всі шоковані.

– Дуже часто футбольні експерти називають важливі матчі іграми «за життя та смерть». Чи можете ви після цього перегляду запропонувати якусь іншу назву цій події?
– Та ні, всі розуміють, як це є. І футболісти, і всі спортсмени – так само. Ми, як правильно у фільмі сказали, опинилися в такому вперше. Не дай Боже комусь бути в такому становищі. Але я впевнений, що у нас все вийде, ми обов'язково переможемо, і в нас буде мир та процвітання.

«Гра на перехоплення» – історія про зв’язок фронту й футбольного поля в умовах війни. Стрічка розкриває реальну долю братів Михайленків: Сергія – командира мобільної вогневої групи ППО, та Миколи – гравця Динамо Київ та національної збірної України.