«Наші військові – справжнісінькі герої». Футболіст «Маріуполя» майже місяць провів в оточеному місті

Жахіття Маріуполя назавжди залишиться величезною раною у душі кожного українця. А «визволення» міста, яке трансформувалося у його тотальне знищення, стане красномовною ілюстрацією приходу «русского міра».

І якщо вся Україна стежила за блокадою приазовського міста з новин, то сотні тисяч мешканців Маріуполя відчули на собі страшні наслідки російської агресії. Один з тих, хто провів майже місяць в окупації – 20-річний футболіст Родіон Плакса.

В складі «Маріуполя» в УПЛ хлопець дебютував, коли йому було 18, а у поточному сезоні відіграв у елітному дивізіоні два поєдинки. Родіон, як і всі футболісти команд Прем'єр-ліги та юнацької першості, готувався до стартового туру 2022 року. Проте усі футбольні плани були зруйновані російською армією. Замість футболу на українську землю прийшла війна.

«Виходив на дах дев’ятиповерхівки, щоб спіймати зв’язок»

– Родіоне, у психологічному плані встигли оговтатися від пережитого?
– Думаю, що до кінця свого життя повноцінно не зможу забути це. Події у Маріуполі, в Україні – надто складні для сприйняття. Особливо, якщо бачиш все це на власні очі.

– Флешбеки з минулого переслідують вас?
– Зараз я перебуваю у відносно безпечному місці – в Одесі. Але відчуття страху мене не залишає. Звуки сирени нагадують про те, що у будь-який момент над головою може пролетіти літак або бомба розірватися. Тут начебто спокійніше, однак вибухи теж періодично чую. До того ж інформація про те, що неподалік у морі чатують російські кораблі, не дозволяє розслабитися.

– З ким ви перебували у Маріуполі?
– Увесь час я провів з рідною сестрою та її 4-річним сином Кирилом.

– Ви народилися у Вугледарі, на відстані 100 кілометрів від Маріуполя. У 2014-му ваше рідне місто вже переживало неприємні миттєвості і спроби окупації.
– Тоді нас, на щастя, не зачепило. Жахливі події відбувалися неподалік: у Маріуполі, у Мар’їнці. Ми все це тільки чули. Зараз Вугледар б’ють добряче. Але найважливіше те, що Вугледар дає відсіч. Скільки разів Росія наступала, та кожного разу моє місто відбивалося.

– Нещодавно Вугледар цинічно обстріляли – жертвами російської атаки стали люди, які перебували у черзі за гуманітарною допомогою. У вас залишилися там друзі та родичі?
– Мій перший тренер мешкає у Вугледарі. Якраз від нього почув цю історію. Мої батьки живуть в іншому місті, тому фактично близьких там немає. Я з ними часто спілкуюся і сильно хвилювався, коли перебував у маріупольській окупації. Як тільки виїхав з міста, то одразу їм зателефонував і сказав, що з нами все гаразд.

– У соцмережах повідомляли, що зв'язок з вами перервався 5 березня.
– Мій телефон був максимально заряджений, я підтримував заряд завдяки автомобілю. Проблема в тому, що у місті не було зв’язку. Шукали його всюди – виходив навіть на дах дев’ятиповерхівки. Було страшно, але я хотів повідомити близьким, що ми живі. Розумів, що мене шукають батьки, дівчина. Переживав за свого тренера у Вугледарі, хотів дізнатися, як він.

«Пояснювали дитині: «Це погані дядьки стріляють»

– Пригадуєте день, коли усе розпочалося?
– 24 лютого ми мали виїжджати в Одесу на матч з юнацькою командою «Чорноморця». За день до цього вже відчувалося, що війни не уникнути. Я зібрав основні речі, документи – усе спакував у маленький рюкзачок. О 5-й ранку наступного дня мене розбудила сестра: «Приїжджай до мене, почалася війна». Я миттєво прокинувся і поїхав до неї.

– У який момент ви усвідомили, що заблоковані і Маріуполь покинути не можете?
– Мабуть, вже в перший день. Не розуміли, куди їхати. Боялися потрапити під обстріл. З кожним днем все ставало гірше, гірше, гірше і гірше. Ми мали автомобіль, однак виникли проблеми з паливом – бензину залишилося, напевно, 2-3 літри.

– Ваша сестра мешкала у багатоповерхівці?
– Так, на шостому поверсі. Наш будинок дивовижним чином вцілів. Навіть вікна не вибило. Щитом для нас служили сусідні будівлі, які приймали весь удар на себе – вони розташувалися попереду.

– Ви сказали про маленького племінника. Намагалися не розповідати йому про те, що відбувається за вікном?
– Добре, що Кирило не розумів всього жаху. Проте минули три дні в облозі, війська інтенсивніше наближалися до нас. З вікон ми бачили пожежі, вибухи і чули постріли «градів». Коли Кирило запитував, що відбувається, ми відверто пояснювали: «Це погані дядьки стріляють». На вулиці усі маленькі діти теж знали, що йде війна. Приховувати щось не було сенсу.

– В умовах окупації чи не найскладніший момент – відсутність продовольства. Як у вас було з їжею?
– Спершу ми намагалися скупити хлібці, консерви. Сестра у холодильнику мала багато м’яса – батьки раніше передавали їй, а вона заморожувала. Коли електроенергію вимкнули, морозилка почала танути, тоді й почали їсти м'ясо. Сильно допомогли сусіди – готували їжу з ними на вулиці.

– І все ж запаси зменшувалися.
– Так, доводилося добряче економити. Ми їли багато каш і шоколадних цукерок та батончиків. У середньому споживали по три цукерки на день. На щастя, встигли їх купити завчасно. А ще сусіди поділилися мандаринами – мали їх штук 20.

«Ми розуміли, що Маріуполь ніхто не здасть»

– Екс-футболіст Шахтаря Володимир Яксманицький, який також пережив блокаду в Маріуполі, розповідав, що через вибиті вікна у його квартирі зберігалася низька температура – 0 градусів. Вам холод дошкуляв?
– Вимкнення опалення співпало з погіршенням погоди. Температура у помешканні не була критичною – 8-9 градусів. Найважче було Кирилові. Довелося одягати його максимально: три кофти, колготи, дві пари штанів, шкарпетки. Та він все одно мерз. Як і моя сестра. На вулицю намагалися даремно не виходити – хотілося просто лежати під покривалом і молитися.

– Той же Яксманицький розповідав: «Я лягав спати і чекав, що прилетить. Молився і з такими думками засинав».
– Мої думки були аналогічними. Засинали ми о 19-й годині. Сон постійно переривався через постріли і гул літаків. Здавалося, що авіація літає за розкладом: 22:00, 03:00… О 4-й ранку традиційно гатили з «градів». Найгірше, коли ти прокидаєшся, а звуки від «градів» стають все ближчими. Моторошності додавали і вікна, які сильно тремтіли від обстрілів. Коли на мить стрілянина затихала, складалося враження, що все нарешті закінчилося. Але за якусь мить гуркіт продовжувався.

– Життя в ізоляції – це ще й відсутність новин. Ви знали, що відбувається навколо?
– Безперечно. Якби не атака Росії, то нічого цього б не було. Звичайно, траплялися люди, які кричали: «Це все Україна!» Але вибачте – Росія прийшла до нас. Деякі поточні новини ми дізнавалися від сусідів, які виїжджали у центр та розповідали про те, що відбувається у місті та в Україні. Бувало поліція приїжджала і розказувала останні новини. Ми розуміли, що Маріуполь ніхто не здасть.

– За увесь цей час ви бачили якихось військових?
– Коли виїхали з Маріуполя, то проїжджали через не наші блокпости. Вони шукали татуювання, але більше нічого надзвичайного не відбувалося. На прощання попередили нас, щоб ми їхали обережно, бо навколо чимало мін. Коли побачив перший український блокпост, на душі відчув полегшення.

– Коли ви наважилися на виїзд з міста і за яких обставин це трапилося?
– Після того, як наш район почали дуже сильно обстрілювати. 20 березня ми виїхали з Маріуполя, а 21 березня вже були у Бердянську. Наші сусіди покидали місто і взяли нас із собою. Виїжджати було страшно, утім в той момент про це ніхто не думав. Коли залишали Бердянськ, то вже знали, що автомобілі у дорозі обстрілюють – стало ще страшніше, та у нас не було вибору.

– Раніше ви вже намагалися виїхати з Маріуполя?
– Вперше зібралися 17 березня. Вирушили у напрямку порту, однак його якраз обстріляли. Здійнявся дим, який ускладнював пересування. Зрозуміли, що треба повертатися, коли потрапили у затор – даремно витрачати бензин ми не могли.

«Найстрашніше – походи по воду. Не знаєш, коли може прилетіти»

– У Бердянську ви ночували у центрі для внутрішньо переміщених осіб?
– Нас прихистили незнайомі люди – ми жили у чоловіка з дружиною та їхніх двох дітей. Це надзвичайно, але вони поставилися до нас, як до рідних. Ці люди з Бердянська сказали: «Живіть, скільки хочете». Коли їхали звідти, то не могли стримати сліз – страшенно поріднилися з ними. У них велике серце, завжди буду вдячний їм за допомогу. Нас нагодували, напоїли, ванну підготували. Це було справжнє щастя.

– Яка проста побутова річ за останній місяць стала для вас особливо дорогою?
– Я почав цінувати банальні речі: душ, гарячу воду. Нереально передати відчуття, коли залазиш у ванну після кількох тижнів у облозі… Лежиш і просто не розумієш нічого. Але найбільше мені не вистачало, напевно, хліба. У Бердянську нам дали хліб і я цьому дуже зрадів.

– З Маріуполя ви поїхали з тією маленькою сумкою, яку зібрали напередодні?
– Ні, одного дня вибрався на базу. Коли прийшов туди, то сильно здивувався, що там були люди: тренер команди U-19 Сергій Грибанов із сім’єю та наш масажист. Це була дуже приємна зустріч – словами не передати. Ми обіймалися, розмовляли, плакали… Щиро радий був бачити дорогих мені людей. Також забрав з бази свої бутси, щитки, форму, кросівки, футболки, шорти. Щоправда, деякі речі кудись зникли.

– З вашої кімнати?
– Не лише з моєї, наскільки мені відомо. Якщо вести мову про мої втрати, то хтось забрав мої джинси, футболку, інші дрібні речі. Зате книжки залишили.

– Грибанов зумів покинути Маріуполь?
– Так, на щастя, його сім’я вже у безпеці. Дзвонив кільком хлопцям, які теж залишалися у місті – всі вирвалися. Хтось у Росію, хтось у Донецьк та інші міста.

– Ви багато пересувалися вулицями окупованого міста?
– Доводилося. Найстрашніше – походи по воду. Ніколи не знаєш, коли може щось прилетіти. Це за умови, що дорога в один бік займала 40 хвилин. Потім треба чергу вистояти – ще 40 хвилин. А згодом повернення назад з важкими 20-літровими банками на плечах.

– Воду, як і їжу, доводилося економити?
– Так, кип’ятили її і пили. Набирали у якійсь криничці. Вода була несмачною, та ми не мали вибору. Сніг також топили, але для господарських потреб. Наприклад, щоб у туалеті злити.

«Сидів під обстрілами і думав – як там Ліга чемпіонів»

– За час в ізоляції думки про футбол у вас виникали?
– Хотілося пробігтися, продихатися… Неподалік нашого будинку є турніки. Мабуть, на другий тиждень окупації почав займатися. Проте футбол з голови і думок не зникав. Наприклад, сидів під обстрілами і думав – як там Ліга чемпіонів, як Ліга Європи? Хотів дізнатися результати і просто подивитися футбол.

– До футбольного м’яча вже торкалися?
– У Запоріжжі зустрівся з помічником Сергія Грибанова, нашим тренером Андрієм Оберемком. Так от він дав мені м’яч зі словами: «Займайся. Коли усе закінчиться, зустрінемося на полі». Я вірю і чекаю на це. Нарешті почав повноцінно працювати, бігаю. Збираюся піти у тренажерну залу, перебуваю у пошуках поля.

– Підтримку від друзів з футбольного світу ви отримали?
– У мене чимало друзів, які переживали і були раді моєму поверненню. З Ужгорода писали, з юнацької команди Колоса, мій партнер з Маріуполя Микита Турбаєвський. Також писав асистент головного тренера Сергій Атласюк.

– На щастя, ваші жахіття вже позаду, але у Маріуполі ще залишаються цивільні та українські військові.
– Намагаюся вірити у краще. Маріуполь у кільці, зброї у нас вже небагато. Доставка іншої допомоги фактично неможлива. Не знаю, що буде з Маріуполем. Сподіваюся, що ми відіб’ємося, та це буде вкрай складно.

– Життєві обставини, в яких ви опинилися сильно вас змінили?
– Як би це не звучало, але я зараз відчуваю себе справжнім українцем. Дуже сильно почав любити свою країну. Я готовий заради неї на все. Спільне горе згуртувало народ. Незнайомі люди допомагають цивільним і військовим, роблять це щиро. Вистачає, звичайно, і тих, хто шукає вигоду, але наша країна об’єдналася. Люди перемагали свій страх – я це помітив навіть на прикладі двору моєї сестри. А ті військові, які захищають Маріуполь – це справжнісінькі герої. Я пишаюся ними і щиро вдячний їм за те, що захищають нас.