Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1964

Ошенков залишив по собі в Києві міцний фундамент для майбутніх турнірних успіхів – підґрунтя для гучної перемоги команди В’ячеслава Соловйова й наступних тріумфів. «Динамо» з самобутнього «південного» колективу, з грози авторитетів перетворювалося на власне авторитета, лідера й фаворита, законодавця мод – на реальну міць, що зрештою остаточно повалить футбольну гегемонію Москви. За іронією долі, вирішальна роль в оформленні цієї могутньої сили належала корінному москвичеві Віктору Маслову.

Його представили новим підопічним у Гагрі, де «Динамо» за традицією розпочинало сезон тренувальним збором.

● Під пильним поглядом Віктора МАСЛОВА київське «Динамо» в 1964-му розпочало сходження до нових висот

«Я і раніше знав, що київське «Динамо» – колектив із великими потенціальними можливостями, – ділився тренер своїми першими враженнями в інтерв’ю кореспонденту тижневика «Футбол» («Хокей» у назві популярного видання з’явиться в 1967-му). – Наразі ж переконався, що команда складена з футболістів, які серйозно, сумлінно і старанно ставляться до навчально-тренувальної роботи... Позиція, що її посіло «Динамо» торік, явно не відповідає можливостям команди, справжнє місце якої – в першій п’ятірці».

Маслов відзначив, що в чемпіонаті-1963 кияни посіли друге місце за кількістю забитих м’ячів (поступившись лише... ростовському СКА, звідки й прийшов Віктор Олександрович). Але й пропустили забагато для колективу, що претендує на високі місця.

«На мою думку, в минулому сезоні невдачі переслідували «Динамо» через порушення гармонії, взаєморозуміння і взаємодії між лініями команди. Тож щонайперше треба раціоналізувати й упорядкувати гру захисту, а в більш широкому розумінні – стабілізувати гру команди», – окреслив фахівець завдання на найближчу перспективу, зазначивши при цьому, що на доукомплектування не розраховує, виходитиме з наявних кадрів.

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1954

Високо оцінюючи потенціал виконавців «основи», тренер бачив і перспективи резервістів, що їм торік не було рівних у першості дублюючих складів. Вадим Соснихін, Федір Медвідь, Валентин і Володимир Левченки, Валерій Веригін уже мали досвід виступів у головній команді, наполегливо стукав у її двері Євген Рудаков, а серед тих, хто поповнив лави дубля вже при Маслові, вирізнявся юний випускник динамівської групи підготовки Володя Мунтян.

Саме влучний удар Веригіна в комбінації за участі Віктора Каневського та Валентина Левченка вирішив долю кубкової гри киян із ферганським «Нафтовиком», технічні подробиці якої, на жаль, збереглися не в повному обсязі.

«Незважаючи на 30-градусну спеку, тисячі любителів футбола зібралися на стадіоні, – писав «Радянський спорт». – На матч до Фергани приїхало багато людей з далеких гірських селищ. Гості – київські динамівці – виступали в своєму основному складі. Відразу відчувалося, що кияни більш досвідчені футболісти. Вони переграють господарів поля, проте довгий час рахунок лишався не відкритим. Та відстояти свої ворота ферганські футболісти не змогли...»

1/16 фіналу
«Нафтовик» Фергана (Д3) – «ДИНАМО» Київ 0:1 (0:0)
8 червня 1964. Фергана. Стадіон «Спартак». 27 градусів. 19 000 глядачів.
Гол: 0:1 Веригін (70).
«Динамо»: Банников, Щегольков, Круликовський, Островський, Вал.Левченко, Турянчик, Єрогов, Медвідь, Бишовець, Сабо, Веригін. На заміну виходив Каневський.

Акцентуючи увагу на переможному голі Веригіна як відповіді на довіру тренера молодим гравцям, відзначимо: де б не працював Маслов, він завжди приділяв велику увагу вихованню резерву. Це була наріжна складова його тренерської філософії.

Утім, динамівській молоді було на кого рівнятися. Що таке справжні майстерність і характер, зокрема, кубковий, ветерани динамівського колективу наочно продемонстрували в матчі 1/8 фіналу з бакинським «Нафтовиком» – одному з найяскравіших поєдинків киян того сезону.

«Нова мітла» Віктора Маслова

1/8 фіналу
«ДИНАМО» Київ – «Нафтовик» Баку 4:1 (2:0)
10 серпня 1964. Київ. Центральний стадіон. 19 градусів.
Голи: 1:0 Каневський (4), 2:0 Каневський (28), 3:0 Біба (46), 4:0 Каневський (53), 4:1 Банішевський (82).
«Динамо»: Банников (Рудаков, 70), Щегольков, Соснихін, Островський, Сабо, Круликовський, Веригін (Базилевич, 60), Серебряников, Каневський, Біба, Медвідь.
«Нафтовик»: Шехов (Крамаренко, 52), Джалілов, Брухтій, Чанчалейшвілі, Арутюнов, Трофимов, Туаєв, Богданов (Абдуллаєв), Ю.Кузнецов, Банішевський, Голодець.

Перед початком зустрічі на тренерську роботу урочисто провели Юрія Войнова, вручивши йому пам’ятний кубок і довічну перепустку на стадіон «Динамо». Колишньому тепер уже партнерові футболісти й тренери київської команди подарували м’яч із автографами та – красиву перемогу. Своєю фірмовою «гарматою» відсалютував Біба, хет-триком – Каневський. Натхненно провів зустріч воротар Банников, передавши естафету дебютантові Рудакову. Поруч із досвідченим Серебряниковим виблискував Веригін – обидва відзначилися результативними пасами.

Далі чекала чвертьфінальна дуель у Ярославлі. Місцевий «Шинник» у першому колі не дав себе переграти киянам – 2:2. У попередніх раундах Кубку росіяни подолали у Львові традиційно міцні на своєму полі «Карпати», згодом – «Зеніт». У складі «Шинника» вистачало досвідчених виконавців: Івакін раніше захищав ворота московських ЦБЧА та «Спартака», з табору червоно-білих перебралися також олімпійські чемпіони Ісаєв і Масльонкін, запрошувався до збірної Союзу колишній гравець столичного «Динамо» Федосов.

1/4 фіналу
«Шинник» Ярославль – «ДИНАМО» Київ 1:3 (0:1)
29 серпня 1964. Ярославль. Стадіон шинного заводу. 20 градусів.
Голи: 0:1 Біба (17), 0:2 Вал.Левченко (72), 0:3 Каневський (76), 1:3 Атаманичев (85).
«Шинник»: Івакін, А.Морозов, Масльонкін, Луканичев, Мітін, Хлучин, Леньов, Шилін, Федосов, Воротилін, Атаманичев.
«Динамо»: Банников, Щегольков, Соснихін, Островський, Вал.Левченко, Турянчик, Веригін, Серебряников, Каневський, Біба, Медвідь.

Згідно з жеребом, зустріч проходила в Ярославлі. Поле тамтешньої арени завжди викликало багато нарікань, зменшуючи перевагу більш технічних суперників «Шинника». Та для киян ця обставина не стала перешкодою, кожен їхній гол вийшов досить ефектним. А різниця команд у класі особливо кинулася у вічі в другому таймі, коли гості кілька разів кололи опонентів гострими контратаками та ловили на неузгодженості під час створення штучного офсайду.

Саме за таких умов відзначився Левченко – ударом з лету він фактично зняв усі питання про путівку до півфіналу після передачі Серебряникова, котрий узяв участь у всіх трьох гольових атаках. Оглядач тижневика «Футбол», заслужений майстер спорту Володимир Мошкаркін, назвав Левченка й Медвідя душею динамівського нападу. А найкращими у складі киян, на його думку, були Веригін, автор першого гола Біба та капітан команди Каневський.

● В атаці – один із лідерів «Динамо» Андрій БІБА

Назавтра в Москві визначився наступний суперник киян – прогнозовано перемігши вільнюський «Жальгіріс», останнім до квартету півфіналістів приєднався «Спартак».

Протягом десятиріччя, що спливло після перемоги над червоно-білими в історичному кубковому турнірі 1954 року, наші земляки суттєво виправили статистику своїх стосунків із принциповим опонентом. Утім, вигравали москвичі поки все одно принаймні вдвічі частіше, й серед перемог цих траплялися такі, що поповнювали призовий стенд спартаківців черговим трофеєм або комплектом нагород. У 1957-му такий успіх приніс «м’ясним» бронзові медалі, рік по тому й у сезоні-1962 – золоті.

Іще двічі поступалися кияни в кубкових турнірах. Обидва розіграші – 1958 і 1963 років – завершувалися перемогами «Спартака», в активі якого тепер уже й кришталевих тріумфів було сім...

В очікуванні нової битви з привабливою афішею можна було не зазирати до турнірної таблиці. Хоча після двох призових сезонів прихильників «народної команди» навряд чи задовольняло сьоме місце підопічних Микити Симоняна, яке ті посідали напередодні кубкового півфіналу.

Звісно, успіх у дуелі з киянами, за яким маячив черговий трофей, набував би сили індульгенції. Особливо в світлі перемоги «Крил Рад» в іншому півфіналі, до якого ми ще повернемось. За всієї поваги до куйбишевського колективу, фаворитом у вирішальному матчі за Кубок вважався б хтось із пари «Спартак» – «Динамо» Київ, у якій довелося з’ясовувати стосунки упродовж двох діб і шести таймів...

Півфінал
«Спартак» Москва – «ДИНАМО» Київ 0:0
8 вересня 1964. Москва. Центральний стадіон. 15 градусів.
«Спартак»: Маслаченко, Петров, Дикарєв, Логофет, Корнєєв, Нетто, Посуело (Амбарцумян, 91), Рожков, Фалін, Севідов, Хусаїнов.
«Динамо»: Банников, Щегольков, Соснихін, Островський, Сабо, Турянчик, Веригін (Вол.Левченко, 104), Серебряников, Каневський, Біба, Медвідь.

Видовища – не вийшло: таким був висновок оглядачів по завершенні першої дії півфінального спектаклю, «позбавленої художнього смаку» через домінування силової боротьби. Безперервні «бої місцевого значення» по всьому полю, дрібний фол, надмірна різкість суперників по відношенню один до одного, надзвичайна обережність, навіть певна боязкість власної помилки й, у свою чергу, розрахунок на похибку опонента – на думку авторів звітів про зустріч, загальна картина вималювалася саме така.

Утім, зважаючи на вартість перемоги, навіть на цьому тлі гольових моментів цілком вистачало. Причому Володимиру Маслаченку довелося виявляти реакцію та спритність на першій же хвилині – після спроб Біби та Веригіна.

Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1961

«У першому таймі Серебряников двічі переграв Логофета, але ні удар, ні простріл киянина до взяття воріт не призвели, – писав на сторінках «Советского спорта» Геннадій Радчук. – На першій же хвилині другого тайму Серебряников знову вдало вийшов, цього разу вже правим флангом. Однак Біба, отримавши м’яч у ноги, передачею не скористався, пробивши повз ворота.

Кілька можливостей мали й спартаківці. Але здебільшого не форварди, а півзахисники. До перерви Рожков тричі бив по цілі, причому останній раз із досить близької дистанції, проте всі його удари воротар киян парирував. Був реальний шанс і в Хусаїнова, але він влучив у штангу».

Овертайм пройшов більш жваво й динамічно, його вже можна було охарактеризувати як «гру на зустрічних курсах». У ній знову могли відзначитися Хусаїнов із Рожковим, але найбільше розчарування спіткало Юрія Севідова, котрий не реалізував вихід сам-на-сам. Банников опинився на висоті. Як, утім, і його московський візаві, котрого динамівці й у додатковий час без роботи не залишили.

Як Олег Базилевич «Спартаку» забивав

Отож – нулі. І на чию ж користь? Пан Радчук у своєму матеріалі поділився спостереженням: мовляв, господарі намагалися зробити все, аби вирішити долю поєдинку в перший день – саме вони задали темп у овертаймі. Кияни натомість своїми діями немовби натякали, що цілком не проти «розтягнути задоволення». Наче були впевнені у своїй готовності до дводенної битви. Немов знали, що у Віктора Маслова є в колоді додаткові козирі. Повторна дуель ці припущення підтвердила сповна...

«Учора перед початком півфінальної зустрічі в роздягальню до київських динамівців зайшов один із радіокоментаторів. Він звернувся до тренера киян Віктора Маслова:
- Ви не скажете, чому не грає Базилевич? Нас про це запитують радіослухачі.
- Не знаю, не знаю.
- Можливо, він не в формі?
- Не думаю.
Тренер киян посміхнувся, бо на цю хвилину вже був заповнений протокол, де зазначалося, що на правому крилі київського «Динамо» в повторному матчі виступає після досить тривалої перерви Олег Базилевич».

Півфінал. Перегравання
«Спартак» Москва – «ДИНАМО» Київ 2:3 (1:1)
9 вересня 1964. Москва. Центральний стадіон. 17 градусів.
Голи: 1:0 Хусаїнов (14), 1:1 Базилевич (43), 1:2 Базилевич (56), 1:3 Серебряников (58), 2:3 Нетто (64).
«Спартак»: Маслаченко, Варламов, Дикарєв, Логофет, Корнєєв, Нетто, Амбарцумян, Рожков, Фалін (Посуело, 70), Севідов, Хусаїнов.
«Динамо»: Банников, Щегольков, Соснихін, Островський, Сабо, Турянчик, Базилевич (Вал.Левченко, 61), Серебряников, Каневський, Біба, Медвідь.

«...Грім грянув серед ясного неба. Досі важко зрозуміти, як зумів О.Базилевич завдати гарматного удару з повітря, перебуваючи за кілька метрів від воріт в оточенні І.Варламова, В.Дикарєва, А.Корнєєва, Г.Логофета й С.Рожкова. При цьому треба пам’ятати, що він приймав досить дальню передачу. В.Маслаченко був безсилий чим-небудь зарадити. Базилевич бив прямою наводкою впритул. М’яч виявили в сітці. Рахунок став 1:1...»

Так описував перший гол киян Андрій Старостін, що тоді обіймав посаду заступника голови Федерації футболу СРСР. Можна уявити, з яким серцем коментував корінний спартаківець підсумок півфіналу на сторінках тижневика «Футбол», як важко було йому визнати, що кияни перемогли заслужено. Та, напевно, стриманість, навіть – скупість в оцінках гри, продемонстрованої підопічними Маслова, в цьому випадку належить сприймати як найвищий бал.

Гол цей згодом буде визнано найкращим із тих, що в сезоні-1964 забивалися на столичних стадіонах: Олегові Базилевичу присудять приз газети «Московський комсомолець». Багато років потому Олег Петрович із задоволенням згадуватиме, як забивав з подачі Йожефа Сабо, та з усмішкою – про те, що на врученому йому кубку залишилася наліпка з ціною: 2 рублі 40 копійок.

● У сезоні 1964 Олег БАЗИЛЕВИЧ став для московського «Спартака» справжнім злим генієм

«Угадавши» з Базилевичем, Віктор Маслов знову продемонстрував свою вражаючу інтуїцію, зміцнив репутацію майстра несподіваних загадок, на вирішення яких в опонентів не те що матчу – іноді й цілого сезону не вистачало.

Гол «у роздягальню» став своєрідним допінгом для киян, одночасно осадивши суперника. Початок зустрічі господарям удався – вони запропонували досить високий темп, заволоділи ініціативою та територією, досить швидко повели в рахунку.

«Цього разу їхня перевага у грі була помітна кожному, – стверджував А.Старостін. – Кияни виглядали більш утомленими. Захисні лінії з труднощами протистояли нападникам «Спартака», в яких найбільш небезпечним був важковловимий Хусаїнов».

Саме Хусаїнов завершив результативну атаку на 14-й хвилині півфінального перегравання, матеріалізувавши домінування підопічних Микити Симоняна.

«Майже до самого кінця першого тайму київські захисники припускалися помилок, – писав Г.Радчук. – Вони піддавалися буквально на всі хитрощі форвардів «Спартака», один за одним відкривали в своїй обороні проломи. Та все ж кияни вистояли, поступово повернувши собі впевненість, а разом із нею й комбінаційний стиль гри».

Після перерви динамівців було не впізнати. Й уже – не спинити. Автор першого гола, який востаннє грав за основний склад рівно місяць тому, в кубковій зустрічі проти бакинського «Нафтовика», втамував спрагу ще одним влучанням, реалізувавши вихід сам-на-сам із Маслаченком. А ще за дві хвилини відзначився Серебряников, поціливши в дальній кут, а перед тим обігравши Варламова. Останній, на думку тренерів, мав зміцнити оборону, але з роллю «джокера» не впорався. Порівняно з Базилевичем – і поготів.

Іще одним героєм півфіналу став голкіпер киян Банников. Напевно, саме тоді учорашній дублер Олега Макарова остаточно освоївся в ролі номера першого київського «Динамо», відчув усю честь і відповідальність цього статусу, розправив крила. Недарма Віктора називали літаючим воротарем, його стрибки під час того матчу зі «Спартаком» радіокоментатор Вадим Синявський порівняв із фігурами вищого пілотажу.

● Ось такими польотами зачаровував публіку Віктор БАННИКОВ

...Отже, у вирішальному двобої за Кубок СРСР наше «Динамо» мало зустрітися з «Крилами Рад». Куйбишевці в півфіналі сенсаційно обіграли московських біло-синіх, причому сценарій їхньої перемоги кияни, виходить, буквально скопіювали! «Крильцям» у протистоянні з чемпіонами країни довелося відіграватися, вони, як і підопічні Віктора Маслова, встигли зрівняти рахунок до перерви, а після неї – провели два швидкі голи, не дозволивши згодом суперникові зробити більше, ніж скоротити відставання до мінімального. Навіть свій «Базилевич» у волжан знайшовся – Анатолій Кікін також відзначився гольовим «дуплетом», засмутивши чинного володаря «Золотого м’яча» Лева Яшина.

Тріумфу в двобої з московським «Динамо» передували три перемоги над українськими клубами – луганською «Зорею», донецьким «Шахтарем» (обидві на виїзді, з однаковим рахунком – 2:1) і львівським СКА (удома, 1:0).

З огляду на важке становище в чемпіонаті країни, де «Крильцям» доводилося вирішувати завдання подовження прописки в елітному дивізіоні, кубковий розіграш вважався другорядним «фронтом». Тож до Донецька на побачення з командою, яка тричі поспіль грала у фінальних матчах, куйбишевці вирушили напіврезервним складом. Сподіватися доводилося хіба що на його величність Випадок, але саме він втрутився в суперечку й багато в чому визначив її підсумок!

Після того, як гості вдруге в зустрічі повели в рахунку, наставник «Шахтаря» Олег Ошенков замінив воротаря: замість Стрєлкова вийшов Коротких, котрий – треба ж такому статися! – невдовзі сильно пошкодив плече. Увесь другий тайм гірники провели в меншості, на останньому рубежі в них чатував... один із головних снайперів – Ананченко. Навіть за таких умов господарі створили чимало гольових моментів, але не змогли бодай відновити рівновагу.

Віктор Банников – кращий воротар країни 1964 року

Скандальним вийшов чвертьфінал «Крила Рад» – СКА Львів. Галичани, які перед тим залишили за бортом кубкового розіграшу чотирьох (!) представників «старшого» класу «А», зокрема й одного з лідерів елітної групи – армійців Ростова, того сезону потішили своїх прихильників. До Куйбишева вони вирушали з активом у вісім перемог (одна – в овертаймі) та в статусі найрезультативнішого учасника кубкового розіграшу(співвідношення м’ячів – 25:7)!

Однак, пропустивши гол від «Крил Рад», а в середині другого тайму залишившись у меншості через вилучення свого капітана Вагнера, армійці дали волю емоціям. Навіть хотіли всім складом залишити поле. Від «самоволки» втримало тільки втручання тренера Сергія Шапошникова...

Зрозуміло, що, діставшись до фіналу через такі випробування, суперник киян готовий був дати «останній і рішучий бій».

«Нам часто доводилося боротися за Кубок СРСР, але тільки двічі ми досягали передгір’їв його вершини, – розмірковував капітан куйбишевців Альфред Федоров. – Одинадцять років тому наші попередники у вирішальному матчі програли динамівцям Москви. Нині ми виграли у біло-блакитних, однак останній наш суперник – не менш грізний, динамівці Києва. Півроку тому ми на рівних боролися з киянами в першому колі чемпіонату країни. Думаю, без бою не поступимося їм перемогою і в фіналі».

...Поєдинок, що приніс киянам другий Кубок СРСР, навряд чи можна віднести до захоплюючих спортивних спектаклів. Та своє місце в історії він посів. І не лише через «титульність». Саме того дня «Динамо» Віктора Маслова офіційно оформило свої претензії на безроздільне домінування в радянському футболі, на статус одного з найяскравіших колективів тієї доби – не лише в країні, а взагалі на планеті.

Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1962

«Крила Рад» не мали жодних шансів зупинити це сходження. Попри всю до них повагу, попри традиційну непередбачуваність кубкових змагань, попри тактовність висловлювань представників суперника-фаворита.

«Коли десять років тому наша команда вперше за всю історію розіграшів Кубку вийшла в фінал, я, тоді ще молодий футболіст, тільки починав грати в дублюючому складі, – розповів в інтерв’ю «Советскому спорту» капітан «Динамо» Віктор Каневський. – Нас, дублерів, не взяли до Москви, а так хотілося бути поряд зі своїми старшими товаришами, нехай хоч і на трибуні. Наступного дня ми зустрічали їх на вокзалі в Києві вже із заповітним призом. І мені хотілося приймати вітання знайомих і незнайомих людей, і мені кортіло зробити коло пошани стадіоном із Кубком в руках. Зараз я близький до здійснення своєї мрії».

Як не дивно, дуель двох немосковських клубів зібрала в «Лужниках» майже повні трибуни. Серед уболівальників було щонайменще тисяч із п’ять гостей із Києва, де організовувалися цілі групи підтримки. Колона автобусів, прикрашених футбольними гаслами на кштат «Динамівцям – пишки, «Крильцям» – шишки», яка вночі після матчу прямувала назад до української столиці, розтяглася на кілька кілометрів.

Уже на 18-й хвилині кияни отримали привід для святкування: після подачі Серебряниковим кутового захисник волжан Саричев відбив м’яч прямо на Каневського, котрий невідпорно «вистрілив» під поперечку!

● Фінал Кубку СРСР 1964. Удар Віктора КАНЕВСЬКОГО, за мить м’яч затріпоче в сітці воріт «Крил Рад»

Гол виявився переможним, хоча, на думку фахівців, мінімальний рахунок не сповна відображав перевагу «Динамо».

«Зараз часи детально продуманого захисту. Ось чому не треба дивуватися, що лише один гол визначив долю Кубка, – аналізував гру на сторінках тижневика «Футбол» авторитетний тренер Михайло Якушин. – Цей єдиний м’яч не був вимученим. Він не залишив враження випадкового... Для кожного було очевидним, що ані на хвилину кияни не скористалися після забитого м’яча горезвісним правилом: «Усі назад, утримувати досягнуте!» Динамівці Києва перевершили волжан не тільки цілеспрямованістю дій, але й технічним виконанням задуманого. У кожному їхньому маневрі, в передачах м’яча проглядалася колективна тактична думка. Вона підкріплювалася високою внутрішньою дисципліною, а головне – вмінням. Клас сказав своє слово.

Підсумок фіналу, на моє глибоке переконання, логічний, закономірний, продиктований усім ходом поєдинку. Дев’яносто хвилин зібраності, волі, енергії, підкріплених класом київських динамівців, визначили нову прописку Кубка. Переможець грав так, як має діяти колектив, що всерйоз претендує на володіння кришталевим призом, і, думаю, якби кияни в цій зустрічі мали суперника з плеяди навіть найіменитіших, результат матчу був би тим же».

Другий переможний фінал київського «Динамо»

Швидкий гол вщент розбив сподівання куйбишевців відсидітись у глухій обороні дев’яносто або, якщо знадобиться, й усі 120 хвилин. Та змінити хід зустрічі «Крильцям» було дуже й дуже складно, адже хвилі атак «Динамо» накочувалися одна за одною.

Форвардів Каневського, Базилевича та Серебряникова підтримували півзахисники – Сабо, Медвідь і Біба фактично діяли другим фронтом атаки, реалізуючи тренерські плани, побудовані на ретельному вивченні сильних і слабких сторін опонента.

Оглядачі звернули увагу на те, що динамівці більше атакують правим флангом, намацавши саме там слабкість в оборонних побудовах волжан. Що Базилевич постійно переграє Валькова за рахунок швидкості, підтримуючи напругу поблизу воріт «Крилець». Що київські захисники готові до дрібної перепасовки куйбишевців, геть позбавивши їхні дії будь-якої системності та злагодженості. Що гравцям російського клубу «дозволили» грати не лише прямолінійно, але й якомога далі від воріт Банникова. І що фаворит діє практично без помилок, ніби ні на мить його не полишає впевненість у власній перевазі, у власних силах і – в перемозі.

«Кияни продумали все до найдрібніших деталей, – аналізував матч М.Якушин. – Чітка організація гри всіх ланок дозволила їм продемонструвати високий клас. Кожен киянин виступав максимально зібрано».

«У цій зустрічі динамівці Києва знову підтвердили, що є однією з провідних наших команд, колективом із тільки йому притаманною манерою ведення гри, – доповнював колегу Микола Морозов, наставник збірної СРСР. – Зро́сла тактична грамотність дозволила киянам провести кілька простих за задумом, але дотепних за виконанням атакуючих комбінацій».

Збільшити рахунок мали нагоди Каневський, Біба, Серебряников, Медвідь, Базилевич. Якби не реакція та холоднокровність голкіпера волжан Соколова, мінімальною поразкою «Крильця» не відбулися б. Банников же отримав шанс зірвати оплески лише після удару Гришина метрів з тридцяти, здійснивши один із фірмових стрибків-польотів.

ФІНАЛ
«ДИНАМО» Київ – «Крила Рад» Куйбишев 1:0 (1:0)
27 вересня 1964. 15:00. Москва. Центральний стадіон. 4 градуси. 90 000 глядачів.
Гол: 1:0 Каневський (18).
«Динамо»: Банников, Щегольков, Соснихін, Островський, Сабо, Турянчик, Базилевич, Серебряников, Каневський, Біба, Медвідь.
«Крила Рад»: Соколов, Майоров, Саричев, Капсін, Вальков, Гришин, Кох (Абдульманов, 68), Осянін, Жуков, Федоров, Кікін.
Арбітр – Бахрамов (Баку).

«Чи могли наші хлопці відігратися? Якщо бути відвертим, за тієї гри, що була, – ні», – констатував кореспондент газети «Волжский комсомолец» Г.Костін, знайшовши для земляків виправдання разом із Галімзяном Хусаїновим.

«Перегоріли! – таким був вердикт спартаківця. – До таких речей треба звикнути. Одна справа – календарна гра, нехай із тими ж киянами, і зовсім інша – кубкова. Навіть півфінал відрізняється від фіналу як небо від землі. Там іще чотири «живі» команди, і їх мимоволі ділиш на сильних і слабких. Про «Крила» ніхто всерйоз не думав, зокрема й московські динамівці. А хлопці вийшли у півфіналі не «боротися», а грати. Фінал – зовсім інша справа. Тут ти в усіх на очах, а це страшна штука, по собі знаю. Виходиш на поле – й нікого не бачиш. Добре, коли в команді один-два таких, а коли всі... Душа, як то кажуть, рветься вперед, а ноги до землі приросли. Ну а в киян із цим усе гаразд: похвилювалися «для порядку» хвилин десять – і заграли. Вони вже по п’ять років один одного знають, наосліп зіграти можуть. Звісно, гол також мав велике значення. У такій грі хто перший забиває – той і виграє...»

«Так, досвіду «Крилам Рад» іще не вистачає, – погодився Віктор Маслов, підсумовуючи дуель у бесіді з кореспондентом «Волжской правды». – Кубок виграють не тільки на полі – в роздягальні перед матчем закладаються останні камені в фундамент психологічної підготовки. І суперники наші, мені здається, не змогли вгамувати хвилювання, перенервували. Проти киян грала зовсім не та команда, що подолала наших московських одноклубників».

І все ж, на думку тренера, котрий уже вчетверте керував колективом у вирішальному кубковому матчі, перемога вартувала йому та підопічним чималих зусиль і переживань.

«Звичайно, ми мали вигравати, об’єктивно кажучи, наша команда сильніша, – цитував Віктора Олександровича тижневик «Футбол». – Але ж це був фінал Кубку! В таких зустрічах треба грати на повну силу до останніх секунд. Нам не вдалося використати створені можливості для збільшення рахунку, а перевага в один гол досить хитка. Найменша недбалість могла змінити картину. Коли пролунав фінальний свисток, я відчув себе абсолютно спустошеним...»

Для Маслова це був третій кубковий тріумф після кришталевих успіхів на чолі «Торпедо» в 1952 і 1960 роках. Уперше коло пошани в ролі тренерів здійснили Віктор Терентьєв і Михайло Коман – автори голів у попередньому фіналі за участю київського «Динамо».

Саме Терентьєв, до речі, й цього разу забезпечив певну перевагу своєму клубові – за підсумками... робочої наради, що передувала вирішальному поєдинку турніру. В ній також узяли участь представник «Крилець» Іван Ширяєв і рефері матчу бакинець Тофік Бахрамов. Серед іншого вирішували – яким м’ячем гратиметься фінал: київським, куйбишевським чи московським. Одноголосно обрали білу кулю, запропоновану динамівцями...

● Свіжоспечених володарів Кубка СРСР зустрічають на київському вокзалі. З трофеєм Сергій КРУЛИКОВСЬКИЙ, ліворуч Віктор КАНЕВСЬКИЙ

Для автора кришталевого гола Віктора Каневського той сезон вийшов найбільш результативним із десяти, проведених у Києві: до 15 голів у першості приплюсував п’ять кубкових, ставши найвлучнішим снайпером фінального етапу. Навесні наступного року капітан попрощається з «Динамо» в статусі найкращого снайпера клубу всіх часів. За 55 наступних років його обійдуть лише п’ятеро – Олег Блохін, Сергій Ребров, Максим Шацьких, Андрій Шевченко та Андрій Ярмоленко. Кожен із них, зауважимо, проведе за біло-синіх щонайменше півсотні матчів у єврокубках, про які капітан володарів Кубка СРСР 1964 року хіба що мріяв. Мріяв і, як виявилося, наближав матеріалізацію цих прагнень.

Саме кубковий тріумф, що його приніс гол Каневського, дозволив киянам наступної осені першими з футболістів Радянського Союзу спробувати сили в офіційних європейських турнірах. І це лише додає історичної цінності успіху, про який ви щойно прочитали.

ЛАУРЕАТИ КУБКУ СРСР-1964

Воротарі: Віктор БАННИКОВ, 26 років (6 матчів, 3 пропущені м’ячі); Євген РУДАКОВ, 22 (1, –1).
Захисники: Леонід ОСТРОВСЬКИЙ, 28 (6 матчів); Володимир ЩЕГОЛЬКОВ, 27 (6); Вадим СОСНИХІН, 22 (5), Василь ТУРЯНЧИК, 29 (5), Сергій КРУЛИКОВСЬКИЙ, 18 (2).
Півзахисники: Федір МЕДВІДЬ, 21 (6); Валерій ВЕРИГІН, 23 (5 матчів, 1 гол); Йожеф САБО, 24 (5), Валентин ЛЕВЧЕНКО, 22 (3, 1), Володимир ЛЕВЧЕНКО, 20 (1), Володимир ЄРОГОВ, 23 (1).
Нападники: Віктор КАНЕВСЬКИЙ, 27 (5, 5); Андрій БІБА, 27 (5, 2); Віктор СЕРЕБРЯНИКОВ, 24 (5, 1); Олег БАЗИЛЕВИЧ, 26 (3, 2); Анатолій БИШОВЕЦЬ, 18 (1).
Старший тренер – Віктор МАСЛОВ, тренери – Михайло КОМАН, Віктор ТЕРЕНТЬЄВ.

–