Вальдано: «Наступний Мессі буде більше схожим на Роналду»

Хорхе Вальдано дивиться на фотографію в рамці у своєму мадридському офісі: це та сама мить, коли м’яч пролітає німецького воротаря Харальда Шумахера у фіналі ЧС-86, його гол. «Мить, – каже він з Іспанії, де живе 45 років, – що розділила все на «до» та «після». Окрім футболіста, що став чемпіоном світу, він був тренером та спортивним директором мадридського «Реалу», а зараз працює коментатором та спортивним консультантом. Вальдано, справжній футбольний мисленик, якось сказав, що ми граємо з м’ячем, щоб забути про смерть.

– Але ж у твоєму будинку єдиний видимий спогад про футбол — це фото із Джусті? (Рікардо Джусті, півзахисник збірної Аргентини, чемпіон світу-86, срібний призер ЧС-90)
– Це моє фото із Грінго у Трігорії, того дня, коли Білардо відчепив мене від збірної перед чемпіонатом світу в Італії. Джусті мудрий: коли побачив мене з валізою, сумного, він сказав: «Стій». Кудись побіг і повернувся з камерою. І попросив Пачамé (Карлос Пачамé, асистент Карлоса Білардо у збірній Аргентини) нас сфотографувати. Я, вже зібраний, щоб їхати до аеропорту, і він як спортсмен, бо невдовзі мав тренуватися. Інші поїхали на товариський матч проти Ізраїлю, той матч-забобон. (Під час підготовки до чемпіонату світу у Мексиці збірна Аргентини обіграла Ізраїль у товариському матчі 7:2. Білардо вирішив, що та гра була переломовою у нелегкому процесі. Оскільки команда стала чемпіоном, він вирішив зіграти проти ізраїльтян й напередодні ЧС-90).

Грінго сказав мені: «Колись подивимося на це фото й будемо сміятися». Багато років потому, коли я був у Буенос-Айресі, він приніс мені подарунок. Коли я відкрив пакунок, там була ця фотографія. І вона досі зі мною. Це життєвий урок: час працює із будь-яким епізодом і ти починаєш бачити речі інакше, більш розслаблено. Це своєрідна вправа проти ностальгії. Для мене життя завжди там, попереду. І щодня я роблю зусилля, щоб переконати себе в цьому. Футбольні спогади дуже сильні, як і все, що відбувається у царині емоцій. І застрягти у цих спогадах дуже небезпечно.

– Що ти читав під час Мексики-86?
– «Спогади Адріана» у перекладі Кортасара. («Спогади Адріана» роман французької письменниці Маргеріт Юрсенар). Я добре це пам’ятаю, бо книга справила на мене неабияке враження. У мене були з собою книжки, але не повна валіза, як казав Руджері. Я був там, щоб грати на чемпіонаті світу. Книжки допомагали мені згаяти час, але головним було зовсім інше.

– Чому ти викинув щоденник, який вів під час того Мундіалю?
– Це були нотатки, пов’язані з актуальними подіями, описи кумедних випадків. Ніхто ж не говорить про нудезну нудьгу, від якої страждаєш півтора місяці чемпіонату світу. І про небезпечне відключення від навколишнього світу. Навіть не знаєш, який вплив має виступ команди у твоїй власній країні. То був Мундіаль, під час якого ми пережили величезну трансформацію за рекордно короткий проміжок часу, про це книжку можна було написати. Я боявся, що колись матиму спокусу надрукувати ці нотатки. Зараз я шкодую. Не виключаю, що хтось знайде цей щоденник. Але навіть якщо так станеться, не думаю, що хтось зрозуміє моє «лікарське» письмо.

Фінал ЧМ-1986. Мехіко. Щойно Хорхе Вальдано вразив ворота збірної ФРН

– На якому етапі зараз футбол?
– Футбол значно виріс як індустрія. Сталося це так само, як і з глобалізацією: багатії з кожним днем багатшають, а бідні щораз бідніші. Це стосується клубів, країн, гравців. Європа перетворилася на майже імперіялістичний континент, де концентрується десь 70% усіх грошей, що крутяться у футболі. Тому там концентруються таланти та виникають сильні клуби. Південна Америка, що дуже довго протистояла Європі, перетворилася на виробника гравців, який продає молодих й повертає їх під час останнього циклу їхнього спортивного життя.

Також є ринки ще не «зрілі», ті, що захопилися футболом відносно нещодавно. Їм приділяють багато уваги, бо ці ринки важливі з соціоекономічної точки зору. Там зараз йде пошук вболівальників зі «здоровим наміром» перетворити їх на клієнтів. У цьому суть боротьби 15 європейських клубів: панувати на світовому ринку. Ті, у кого ринком є власне місто чи регіон, залишаються позаду.

– «Ліверпуль» Клоппа змінив стиль домінуючої гри?
– «Ліверпуль» не спекулює: це команда, що атакує тебе навіть коли захищається, фізично підготовлена, залишається враження, що вони ніколи не втомлюються. Два з половиною роки вони бігають й не зупиняються. І також ця команда адаптується до можливостей своїх гравців: тільки-но відбирає м’яч, дуже швидко атакує. У них стратегія, Фірміну та дві «кулі»— Мане і Салах. Новизна в тому, що усі троє грають дуже близько один від одного, розподіляють простір від однієї точки до іншої у штрафному майданчику. І перетворюють флангових захисників на дуже небезпечних форвардів.

Однак слід сказати: ніхто не вплинув так на світовий футбол, як Гвардьйола. Будь-яка команда третього дивізіону, коли починає атаку, розташовує центрбеків ближче до флангів, піднімає вище флангових захисників, просить пас у ноги й виходить з оборони, щоб створювати чисельну перевагу. Дуже цікаво, що зараз не сталося, як колись. Тоді дуже хорошу команду міг здолати суперник, що представляв протилежну школу. Зараз спектакль стає обов’язковим для бізнесу. Ти не можеш дозволити нудьгувати тим далеким уболівальникам, яких хочеш завоювати, бо інакше вони тебе залишать. Грати добре вже є частиною бізнес-плану. Можна побачити небагато команд, що вичікують й луплять м’яч уперед. Результат і далі є Богом, помилкою було б про це забути, але також є вимога спектаклю, яку прищепив Гвардьйола, й це певною мірою змінило вимоги публіки до футболу, який вона бачить.

– «Рівер» Ґашардо є у списку таких команд?
– Коли є така стабільність упродовж майже шести років, це підкреслює авторитет та лідерство Ґашардо та його розуміння футболу. Він відданий, по-перше, своїй манері гри, а, по-друге, тому, як він відчуває футбол. Він ніколи не обкрадає гру: «Рівер» — це команда, що завжди намагається демонструвати свою велич.

– Ти написав, що футбол страждає від «аналітичного паралічу»
– Колись скаути клубів йшли на стадіон, щоб відкрити талановитих гравців. Потім віддалилися від поля й почали дивитися відео. І зараз є аналітичні відділи, що напряму звертаються до Big Data. Немає команди, в якій не було б відеоаналітиків, яка б не прагнула розібрати суперника на атоми та проаналізувати кожного футболіста. І не завжди вони розглядають цифри у необхідному контексті. Таким чином, я дуже часто бачу тренерів, що губляться в деталях і вторинне перетворюють на суттєве.

На противагу цьому хорошим прикладом є робота Зідана. Він спрощує: вірить у талант, знає, що є гравці кращі та гірші, й ставиться до футболу природно. Йдеться про людину, яка знає все, але залишається із найсуттєвішим у футболі. Й не бентежиться навіть коли програє. Треба це цінувати. Є тренери, що випускають двох високих гравців, бо думають, що матимуть проблеми на кутових. І через ті чотири кутових, що подасть суперник, змінюють манеру гри команди, і з цим доводиться миритися упродовж 90 хвилин.

  
– Усе це не залишає місця спонтанності, фінтам?
– Фінти дуже люблять, але якщо вони вдалі. Якщо не вийде, хай Бог тобі допомагає. Ми приймаємо фінти Мессі, Азара, що підносять тебе до досконалості. Але статистика чемпіонатів світу свідчить, що з кожним днем фінтів стає менше. Пас виграв битву у фінтів. А проти фінтів немає тактичної системи, що важила б. Є моменти, коли талант має вийти на перший план, аби вирішити проблеми. Тренер не може усе вирішити упродовж тижня. Неможливо грати по пам’яті. Футбол треба вивчати, але потім кожен інтерпретує його залежно від своїх природних кондицій. Через цей передоз аналізу, через Big Data, через алгоритми — те, що дедалі більше має вплив у суспільстві та футболі, — є відчуття, що тренер має значно більше впливу на гру, і це позбавляє гравця спонтанности.

– Мессі суперечить усьому.
– Кожен геній може міняти обставини. Мессі є індикатором сучасного футболу. Це влада героя, суперзірки. Нещодавно він зробив невеличкий пост у Інстаграмі із відповіддю людині, вартій довіри, технічному секретарю клубу Абідалю, який звинуватив у чомусь гравців. Й від цього повідомлення Мессі «Барселону» добряче струсонуло. На полі він досі має цю здатність розбалансувати суперника. Він вирішує долю трьох матчів із чотирьох своїм розтрощувальним впливом. Але Мессі лише один.

– Що буде після Мессі?
– Важко сказати. Але наступний у цій лінії спадкоємства, якщо пам’ятати, що генії народжуються кожні 15-20 років, матиме більш академічні навички. Виховання Мессі було дивом: він винен вулиці так само, як і академії. До 13-ти років він ріс у Аргентині, й навчання було більше неформальним. Потім він приїхав до Барселони й опинився у дуже привабливій футбольній атмосфері, але значно більше формальній. Вулиця перестала бути школою, що формує футболістів.

  
– Саме так?
– У Європі точно. У Південній Америці досі є бідняцькі райони, де футбол продовжує царювати. Але наступний Мессі буде більше схожим на Кріштіану Роналду, аніж на Мессі. Буде більшим суперменом, більш мотивованим, такий саме герой, але іншого футбольного крою.

– Після вильоту збірної Німеччини з чемпіонату світу Олівер Бірхофф сказав, що клуби мають звернутися до вуличного футболу заради більшої креативности та більшого задоволення.
– Німеччина швидко розуміє еволюцію футболу. «Баварія» запросила Гвардьйолу, бо вони хотіли вивчити есенцію «тіки-таки» і зрештою вони додали її до свого жорсткого підготовчого циклу. Але саме через цю жорсткість вони втратили спонтанність, індивідуальний талант гравців. У цьому була величезна перевага вулиці: там дбали про різних гравців. «Інший» мав значно більший престиж на вулиці. Натомість академія є дуже хорошим місцем, щоб покращити посередніх гравців і дуже поганим, щоб подбати про «інших».

– Тобі ніколи не набридав футбол?
– Ні, тому що футбол еволюціонує. Це все одно, що тобі подобається живопис і ти щодня бачиш нову картину. Тож я не втомлююся аналізувати футбол. Хоча зараз я вже не треную, бо це професія, що вимагає високого рівня опанованости. А я більш розфокусований: мені подобається література, кіно… Мені подобається жити. Футбол займає частину мого життя. Важливу частину, але не все життя.

– Ти не згадав журналістику. Якою ти її бачиш зсередини?
– Є два типи журналістики. І щораз вони стають більш антагоністичними. Є ті, хто ретельно аналізує футбол і робить це привабливо, коли звіт про матч майже перетворюється на оповідання. І є інший стиль, більш гучний, більш полемічний, більш розважальний, більш мастурбативний. Якщо існують ці два полюси, це означає, що існують різні авдиторії. Постійно з’являється більше людей, що говорять про футбол. Але у нас є один дефект. Ми говоримо для гравців, тренерів, для «ініційованих». І забуваємо, що ми говоримо з людьми, що ми оповісники популярної гри і що треба її робити менш складною, коли ми її аналізуємо.