«Золотий м'яч». Неповна історія...

І так, по суті, кожен рік. Навіть коли персона лауреата, на перший погляд, абсолютно обгрунтована, незадоволені все одно знайдуться. Отже, чому б принагідно не згадати тих, хто в історії присудження «Золотого м'яча» залишаться обділеними назавжди...

Із середини 50-х років минулого століття цей приз справедливо вважається найпочеснішою індивідуальною нагородою для майстрів футболу. Журналістський референдум, заснований редакцією тижневика «Франс Футбол», щорічно визначає найкращого гравця Європи, і серед лауреатів – самі лише зірки. Оскільки підсумковий результат складається з суб'єктивних думок, випадково перемогти в опитуванні неможливо. Кожен із тріумфаторів – апріорі легітимний, кожне визнання – об'єктивне.

Якщо й можна знайти в чомусь несправедливість, то хіба в тому, що «Золотий м'яч» – лише один, неподільний. І поряд із тими, хто удостоювався честі увійти до сонму його власників, нехай навіть виблиснувши на футбольному небосхилі на короткий період, чимало тих, хто так і не досяг заповітної вершини – навіть упродовж багаторічної славної кар'єри.

У сьогоднішньому нашому трохи сумному рейтингу якраз і зібрані найкращі з гравців, які з тих чи інших причин ніколи не одержували «Золотий м'яч». Хоча кожен із перерахованих, без сумніву, заслуговував на трофей.

10. Златан ІБРАГІМОВИЧ

Один із критеріїв, за якими представники ЗМІ відбирають найдостойніших із гідних, це перемога в якомусь із турнірів звітного року разом із клубом чи збірною. Безумовно, немає правил без винятків. І «Золоті м'ячі» радянського воротаря Яшина та угорця Альберта – найкраще тому підтвердження. У тих випадках, як і в історіях з нашим Андрієм Шевченком, чехом Павелом Недведом та деякими іншими лауреатами, на перший план виходила їхня яскрава індивідуальна гра, титули ж, завойовані на внутрішній арені, сприймалися як формальність, як доповнення. Здається, з таким підходом Златан Ібрагімович також цілком міг би опинитися в почесному переліку, а не відкривати наш рейтинг. Достатньо назвати клуби, кольори яких швед захищав: це провідні колективи Нідерландів, Італії, Іспанії, Франції та Англії! І скрізь Ібра був на перших ролях, скрізь вносив вирішальний внесок у чемпіонські медалі та кубки, скрізь завойовував призи найкращого гравця чи найвлучнішого снайпера. А національну команду Швеції без нього взагалі важко уявити. Недарма 39-річного Златана вмовили повернутися до табору «Тре Крунур». Як і багатьом його сучасникам, Ібрагімовичу не пощастило з тим, що період його розквіту припав на еру Мессі та Роналду. Найвищого досягнення в суперечці за «Золотий м'яч» – четвертого місця – цей футбольний акробат досяг у 2013-му, коли приз спільно вручали «Франс Футбол» і ФІФА.

9. Алессандро ДЕЛЬ П'ЄРО

Виступаючи в «Ювентусі» поруч із Роберто Баджо, найкращим гравцем Європи 1993 року, Дель П'єро багатьом бачився як спадкоємець Божественного Хвостика на троні володарів «Золотого м'яча». Тандем Учителя та Учня викликав історичні асоціації у всемогутнього власника «Юве» Джованні Аньєллі, який охрестив футболістів іменами уславлених художників Епохи Відродження – Перуджино та Пінтуріккйо. Здавалося, час Алессандро пробив 1996-го, коли туринці заволоділи Кубком чемпіонів. У підсумках голосування Дель П'єро стоїть вище за всіх партнерів по «Старій Синьйорі». Вище Бокшича, Раванеллі та Дешама. До речі, Віаллі, який грав тоді на вістрі атаки «Юве», та найкращий снайпер тієї Ліги чемпіонів Літманен із «Аяксу» взагалі не набрали жодного балу. Проте головною подією 96-го став чемпіонат Європи, де сяяли Німеччина та Заммер. А під кінець року журналістів зачарували Роналдо, який ще й перейшов до «Барселони», та інша зірка Євро – англієць Ширер. У підсумку туринець залишився навіть за межею призерів. Не стали аргументами ні подвійний розгром «ПСЖ» у Суперкубку за його безпосередньої участі, ні вирішальний гол у Міжконтинентальному кубку, проти аргентинського «Рівер Плейт». На жаль, продовжуючи здобувати титули та штампувати рекорди на Апеннінах, «Ювентус», збірна Італії та особисто Алессандро Дель П'єро ніяк не могли підкріпити яскраву гру на міжнародній арені новими гучними перемогами. У цьому його кар'єра схожа на кар'єру Франческо Тотті. До 2006-го, коли обидва стали чемпіонами світу, на перший план вийшли вже інші герої. І якщо в 1982 році, після попереднього переможного для Італії мундіалю, левова частка тріумфу дісталася форварду Паоло Россі (за воротаря Дзоффа, захисників Джентіле та Кабріні, хавбеків Конті та Ширеа), цього разу пальму першості віддали оборонцю Фабіо Каннаваро.

8. Юрген КЛІНСМАНН

До речі, і у згаданому 1996-му топ-гравцем року, обскакавши визнаних дріблерів і бомбардирів, виявився захисник. Ліберо Маттіас Заммер і справді був всюдисущий, у кращих традиціях свого легендарного попередника Франца Беккенбауера. Затьмаривши навіть головного снайпера і капітана золотої збірної Німеччини Юргена Клінсманна, який того ж року став із «Баварією» володарем кубка УЄФА і набив рекордні для турніру 15 м'ячів! Юргену не вперше було вітати з успіхом партнера по команді в той момент, коли він і сам цілком заслуговував на визнання. Так, 1990-го «Золотий м'яч» дістався Лотару Маттеусу, з яким вони разом захищали кольори міланського «Інтера» та разом вели до тріумфу на Кубку світу збірну. Знову форварда випередив гравець, який розташовувався значно далі від чужих воріт... А на вістрі атаки Клінсман завжди був ефективний – починаючи зі «Штутгарта», потім в «Інтері», французькому «Монако», англійському «Тоттенхемі» та знову вдома, у «Баварії». На Туманному Альбіоні він проявив себе настільки яскраво, що був визнаний найкращим гравцем сезону-1994/95, ставши першим іноземним лауреатом! Повний кавалер європейських першостей (золото 1996-го, срібло 1992-го та бронза 1988 року), чемпіон планети, він також увійшов до історії як перший гравець, який забив не менше трьох м'ячів на трьох чемпіонатах світу. Словом, накоїв достатньо, щоб і без «Золотого м'яча» залишити своє ім'я в історії. Що ж до Заммера, вердикт учасників референдуму виявився багато в чому пророчим: 1997 року дортмундська «Боруссія», яку вів Маттіас, стала найкращим клубом Європи і світу.

7. Девід БЕКХЕМ

26 травня 1999 року. Барселонський стадіон «Камп Ноу». Останні хвилини фінального матчу Ліги чемпіонів між «Баварією» та «Манчестер Юнайтед» дарують драматичну розв'язку, в якій переможцями виходять Девід Бекхем із партнерами. Не воротар Шмайхель, не автори вирішальних м'ячів Шерінгем і Сульшер, не найкращий снайпер турніру Йорк, не витончений Гіггз, а саме Бекхем виглядав справжнім ватажком у складі тріумфаторів. Що й підтвердили в УЄФА, назвавши хавбека найціннішим гравцем сезону. Здавалося, за кілька місяців йому доведеться приймати вітання і з нагоди вручення «Золотого м'яча». Особливо – з урахуванням того, що, крім Кубка чемпіонів, підопічні Алекса Фергюсона здобули трофей переможців Прем'єр-ліги та Кубок Англії. Додавши згодом до «требла» ще й Міжконтинентальний кубок. Але знайшовся, на думку журналістів, виконавець іще крутіший і яскравіший. За іронією долі, основні свої подвиги того року він також чинив у Барселоні. І в однойменному клубі. Бразилець Рівалдо став гравцем, який зробив різницю. У суперечці снайперів він поступився одним м'ячем мадридцю Раулю, натомість у чемпіонських перегонах «Барса» обігнала «Реал» на цілих 11 очок. Та й на Кубку Америки Рівалдо виблискував у збірній, відсунувши в результаті Бекхема на другу позицію, буквально вирвавши з рук британця «Золотий м'яч». Можливо, зіграло свою роль те, що виступи Бекса фактично з початку кар'єри супроводжувалися гучним піаром, багатьма він сприймався швидше як медійна персона – Спайс-Бой та кум Елтона Джона. Але статистика та фактаж спортивної біографії Девіда підтверджують: перед нами – професійний атлет найвищого рівня, який довів це і в топових клубах, і у збірній. Того ж 99-го і 2001-го його визнавали другим у світі, 2003-го Бекхем став третім у ранжируванні «Франс Футболу». ЛИШЕ Другим і ЛИШЕ третім...

6. Джанлуїджі БУФФОН

Яшин так і залишився в історії «Золотого м'яча» єдиним його володарем, який грав у воротах. До цього дня ламаються списи як щодо самої персони московського голкіпера, так і щодо підсумків опитування 1963 року, в якому він випередив і переможця Кубка чемпіонів італійця Ріверу, і гравця «Тоттенхема» Грівза – володаря Кубка кубків і найкращого снайпера чемпіонату Англії, тріумфатора Кубка Англії шотландця Лоу, португальця Еусебіу, який виступав у фіналі Кубка чемпіонів. Надалі воротарі нечасто добиралися навіть до подіуму: 1976-го третє місце в голосуванні отримав чемпіон Європи чех Віктор, 2001-го та 2002-го – переможець Кубку чемпіонів та віце-чемпіон світу німець Кан, а 2014-го – переможець першості планети Нойєр. Вище за інших колег зійшов Джанлуїджі Буффон, але і його внесок у завоювання Скуадрою Адзуррою титулу чемпіона планети 2006-го визнали лише другим, після захисника Фабіо Каннаваро. Наче це той виграв у французів фінальну серію післяматчевих пенальті, а перед тим – пропустив лише один м'яч за 420 хвилин поєдинків плей-офф (з 11-метрового, від Зідана) і стільки ж – у груповому турнірі (від свого захисника). Трьома роками раніше «Золотий м'яч» дістався іншому одноклубнику Джіджі – чеху Недведу, який, на відміну від голкіпера, фінал Ліги чемпіонів дивився з трибуни. Теж привід задуматися про справедливість. Символічно, що Буффон фінішував четвертим в опитуванні «Франс Футболу» в 2017 році – майже через півтора десятки років після першої згадки його прізвища у списку претендентів на трофей. Трофей, який дуже органічно вписався б у багатющу колекцію багаторічного стража воріт «Ювентуса», який записав на своє ім'я мислимі та немислимі рекорди італійського, європейського та світового футболу.

5. Тьєррі АНРІ

Раймон Копа, Мішель Платіні, Жан-П'єр Папен, Зінедін Зідан. Цю компанію видатних французів, які володіли «Золотим м'ячем», міг і повинен був якось поповнити Тьєррі Анрі, який здобув футбольну славу і у складі збірної своєї країни, і в англійській Прем'єр-лізі, у формі « Арсеналу». В одному з найпопулярніших і найулюбленіших клубів він досяг статусу найпопулярнішого і найулюбленішого гравця, що підтверджено офіційно, відповідними опитуваннями. Анрі – єдиний футболіст, тричі визнаний найкращим у сезоні англійською Асоціацією футбольних журналістів, та єдиний, хто завоював цю нагороду двічі поспіль. Як, до речі, і європейський «Золотий бутс». Рекордні чотири рази форвард ставав найкращим бомбардиром чемпіонату, п'ять сезонів поспіль забивав більше 20 голів – для АПЛ це унікальне досягнення. Чемпіон і віце-чемпіон світу, чемпіон Європи, Франції, Англії та Іспанії, переможець Ліги чемпіонів, Суперкубку УЄФА та Клубного чемпіонату світу, в референдумі «Франс Футболу» Анрі постійно пропускав уперед себе більш щасливих – у 2000, 2004 та 2004 роках посідав четверте місце, у 2006 – третє, у 2003 – друге, слідом за Недведом. Але ось щодо глядацьких симпатій йому й у ті сезони, швидше за все, рівних не було. І нехай не «Золотий м'яч», але бронзовий монумент поблизу стадіону «Емірейтс» він отримав цілком виправдано.

4. РАУЛЬ

У його прізвищі є білий – головний колір Королівського клубу, де Рауль Гонсалес Бланко зіграв рекордний 741 матч за 16 років кар'єри. Згідно з опитуванням газети Marca, проведеним у 2012 році, багаторічний лідер «Реала» названий найкращим футболістом Іспанії всіх часів. Цей футбольний лицар і джентльмен – триразовий переможець Ліги чемпіонів, стільки ж разів визнавався найкращим форвардом європейського сезону і двічі ставав найрезультативнішим бомбардиром головного єврокубку, дворазовий володар Міжконтинентального кубка та Суперкубка УЄФА. Найближче підібравшись до заповітного трофею, змушений був поступитися Майклу Оуену в 2001-му. Що вдієш: могутнє англійське Мишеня настільки завзято тягло за собою «Ліверпуль», що червоні в тому сезоні виграли цілих п'ять титулів! І лише в одному з фіналів Оуен залишив поле без гола... Як би там було, без Рауля навряд чи відбувся той «Реал», який 1998 року, 32 сезони по тому, повернув собі титул найкращого клубу Старого Світу. Який потім перетворився на «Галактікос». У якому свої «Золоті м'ячі» здобули португалець Фігу, бразилець Роналдо та італієць Каннаваро. А ось для збірної Іспанії, яка зачарувала футбольний світ і виграла три поспіль великі турніри – чемпіонати Європи 2008 і 2012 років, а також мундіаль-2010, Рауль народився зарано. Національна команда, лідером якої він був, так і не вилупилася зі шкаралупи записного фаворита. На жаль, це ще один козир мадридського Короля, який не зіграв. І ще один безумовний привід для жалю.

3. ХАВІ та ІНЬЄСТА

У це нелегко повірити, але до перемоги Родрі серед власників «Золотого м'яча» фігурував один-єдиний іспанець! Альфредо ді Стефано, який завойовував приз двічі наприкінці 1950-х, хоч і мав уже на той момент іспанське громадянство, і виступав за національну команду цієї країни, народився у столиці Аргентини, а на Піренеї потрапив напередодні свого 27-го. річчя. А у Луїса Суареса, котрий переміг у референдумі 1960-го, за 60 наступних років так і не знайшлося спадкоємців серед співвітчизників. Про те, що і як не склалося у Рауля, ви вже знаєте. А драма Хаві та Іньєсти – одноклубників по «Барселоні» та партнерів зі збірної Іспанії – стала зворотною стороною їхнього щасливого випадку об'єднатися під прапорами одного клубу з Лео Мессі. По справедливості, заслуги в успіху каталонської футбольної революції мали ділитися принаймні на три рівні частини. Але, як це часто буває, всі вершки перепадали одному, а саме аргентинському легіонеру. Або – його антиподу з Португалії, Кріштіану Роналду, який так вчасно перебрався в мадридський «Реал». Захопившись суперечкою цих двох геніїв, респонденти опитування «Франс Футболу» та ФІФА наче шори одягли. 2009-й та 2011-й: Хаві – третій, Іньєста – четвертий. 2010-й: обидва на подіумі, але слідом за Мессі. 2012-й: третя позиція – в Іньєсти, четверта – у Хаві. До того ж обидва не відставали від тріумфаторів за кількістю клубних титулів. Про збірну й казати нема чого: «Фурія Роха», якій підкорився чемпіонський «хет-трик», увійде в історію як одна з найкращих команд світового футболу. Й саме Хаві з Іньєстою були безперечними її лідерами – її мозком, серцем та душею. Символічно, що головний іспанський гол усіх часів – той, що приніс титул чемпіонів світу, забив саме Хаві. «Вітринну» ціну цим коштовностям так і не склали. Втім, може це й на краще?..

2. Ференц ПУШКАШ

Угорський форвард мадридського «Реала» також міг стати лауреатом «Золотого м'яча» як громадянин Іспанії. Залишившись на Заході в той момент, коли 1956-го радянські танки давили революційне повстання в Будапешті, визнаний бомбардир більше сезону перебував поза футболом. Щоб потім – у віці 31 року – продовжити писати свою біографію з нового аркуша. Чистого, як біла форма незмінних клубних чемпіонів Європи тих часів. Склавши в атаці «Реала» ударний тандем із ді Стефано, Пушкаш у середньому забивав навіть більше, ніж аргентинець. Який свій перший «Золотий м'яч» завоював саме того року, коли угорець взяв вимушену паузу. А другий – поки Ференц тільки освоювався при футбольному королівському дворі. Надалі Пушкаш в опитуванні «Франс Футболу» незмінно випереджав партнера з мадридського нападу. Але... і його самого випереджав ще хтось. Як той же Суарес із конкуруючої «Барселони» 1960-го. У підсумку триразовий володар Кубка чемпіонів, тричі найкращий снайпер цього турніру та чотириразовий найрезультативніший гравець іспанської ліги міг втішатися думкою, що «Золотий м'яч» вигадали запізно. Виникни він кількома роками раніше, 1954-го, угорський голеадор точно не мав би реальних конкурентів. Але історія – футбольна зокрема – не визнає умовного способу.

1. Паоло МАЛЬДІНІ

Володар 26 трофеїв клубного футболу. В тому числі: семиразовий чемпіон Італії, п'ятиразовий переможець Кубку та Ліги чемпіонів, п'ятиразовий володар Суперкубка УЄФА, дворазовий володар Міжконтинентального Кубка та переможець Клубного чемпіонату світу. У збірній завоював «срібло» та «бронзу» як на чемпіонатах світу, так і на Євро. Найкращий гравець планети 1994 року за версією журналу World Soccer. Про такий послужний список більшість володарів «Золотого м'яча» навіть і не мріяли. А Паоло Мальдіні, мабуть, ніколи не переймався щодо індивідуальних нагород, розуміючи, що і в «Скуадрі Адзуррі», і в «Мілані», де він провів усі чверть століття спортивної кар'єри, завжди знайдуться ті, кого пресі відзначати легше та вигідніше. Спочатку Гулліт із ван Бастеном, потім Веа, згодом – Шевченко та Кака. Але і в чотирьох голландських, і в ліберійському, і в українському, і в бразильському «Золотих м'ячах», безперечно, є левова частка заслуги скромного центрального захисника, багаторічного лідера та капітана команди. 1995-го його обійшов лише Джордж Веа. І не узаконь тоді вперше «Франс Футбол» участь в опитуванні гравців з інших континентів, напевно, найвища справедливість перемогла б – Мальдіні отримав би свої лаври. Рівно 10 років по тому передумова до тріумфу опинилася у воротах «Ліверпуля» у вирішальній дуелі Ліги чемпіонів сезону-2004/2005. Саме захисник, який ефектно відкрив тоді рахунок уже на 52-й секунді, залишається поки що автором найшвидшого гола фінальних матчів турніру. На жаль, утримати перемогу «Мілан» не зміг, а з нею вислизнув і останній шанс «Іль Капітано» здобути заслужену нагороду.

Поза рейтингом. Дієго МАРАДОНА

Так, лише 1995-го року засновники «Золотого м'яча» реалізували ідею про те, щоб допускати в коло претендентів нагороди не лише представників країн Старого Світу. Якби цей доленосний вердикт стався, скажімо, роком раніше – напевно лауреатом став би бразилець Ромаріо, найяскравіший у збірній чемпіонів світу та в нестримній «Барселоні». А в 1978 році першим серед гідних цілком по праву виявився б Маріо Кемпес. Форвард іспанської «Валенсії» був єдиним у складі команди Аргентини,  хто виступав у закордонному клубі. Але саме він став найкращим гравцем і найкращим снайпером світової першості. А його співвітчизник Дієго Марадона, швидше за все, одним «Золотим м'ячем» не обмежився б, склавши конкуренцію Платіні, Гулліту з ван Бастеном та Маттеусу.

Але ми не шкодуємо про те, чого не сталося. Адже 1986 року, коли у футбольному світі не було і не могло бути нікого кращого за Марадону, гравцем Європи номер один журналісти назвали київського динамівця Ігоря Бєланова. До нього володарем «Золотого м'яча» ставав Олег Блохін, згодом – Андрій Шевченко. За кількістю лауреатів Україна стоїть нарівні з Нідерландами та Португалією, поступаючись лише Бразилії, Англії, Франції, Італії та Німеччині.

До речі, до 60-річчя заснування «Золотого м'яча» редакція «Франс Футболу» спробувала реанімувати історичну справедливість. Було переоцінено деякі з нагород, вручених до 1995 року. Кемпес і Ромаріо не залишилися без регалій за свої тріумфальні сезони. Марадона віртуально був першим 1986-го і 1990-го. Крім цього, один «Золотий м'яч» постфактум присуджено Гаррінчі та одразу сім – Пеле. Щоправда, ці двоє бразильців у Європі ніколи не виступали. Але ж хіба це проблема! Їхній геній поширювався далеко через океан, надихаючи колег у Старому Світі. Як тих, хто хоч одного разу був удостоєний «Золотого м'яча», так і тих, хто залишився без трофея. Аж ніяк не ставши від цього менш великим.