Калитвинцев: «На «Барселону» Лобановський налаштовував підопічних іще до жеребкування»

Відзначаючи чергову річницю того успіху, ми попросили Юрія Миколайовича поділитися спогадами.

– Тренер «Барселони» Луї ван Гал, дізнавшись про результати жеребкування, назвав «Динамо» аутсайдером групи. А якої думки про «Барсу» були ви з партнерами?
– Не повірите: Лобановський набагато більше розповідав нам про «Барселону» до жеребкування, ніж після. (Посміхається). Ось що значить – людина випереджала час: Васильович потихеньку вкладав нам у голови інформацію про каталонців, підкреслював сильні сторони, особливості стилю, але при цьому давав зрозуміти, що принципово вони нас ні в чому не переважають.

Тож коли «Барса» опинилася серед суперників по квартету, ми лише дивилися один на одного з посмішками: мовляв, цей опонент нам уже прекрасно відомий. Із наближенням гри Лобановський додавав до загальної картини дрібні деталі, а просто напередодні – наголосив, що ми, зрозуміло, проти «Барселони» діятимемо не так, як вона проти нас. Адже спиратися слід не на стиль суперника, а на власну манеру гри.

     
– Перед київським поєдинком третього туру ви перемогли на виїзді ПСВ й зіграли вдома внічию з «Ньюкаслом». Із яким настроєм підходили до матчу з суперником, який на папері був фаворитом, але у двох стартових турах набрав лише очко?
– Скажу за себе: вважав цей матч лише одним із багатьох на груповій стадії, і про наше лідерство намагався не згадувати. Віддавав належне статусу суперника, але розумів, що задля позитивного результату в грі, за якою з трибун спостерігатимуть сто тисяч, а в телеефірі – мільйони, ми довго й старанно тренувалися. Тренер дав нам упевненість у власних силах (яка, втім, за жодних умов не оберталася на самовпевненість). І результати перших двох матчів це відчуття лише зміцнили.

– Розгром почався з диво-гола Реброва. Та й ваше рішення віддати йому до штрафного пас через пів поля виглядало справжньою магією. Це ж не могло бути домашньою заготовкою!
– В загальному розумінні – звичайно ж, ні. Награти таке неможливо, але можна на тренуваннях до автоматизму відпрацювати злагодженість. Тоді наш тренувальний процес був максимально наближеним до гри, ми наполегливо випробовували в дії безліч комбінацій. Тож, перебуваючи на полі в матчі такої значущості, під поглядами ста тисяч уболівальників, мимоволі діяли на інстинктах. Я чітко розумів, де у наступний момент відкриється нападник, причому там міг опинитися як Ребров, так і Шевченко.

– Дехто припускав, що Сергій не бив по воротах, а намагався виконати подачу.
– Вся динаміка епізоду доводить: із таким замахом форвард міг тільки бити у ближній кут. Покладаючись, звісно, на везіння: ймовірність так влучити воротареві «поміж вухами» була невисокою.

– В одній із наступних атак Шевченко влучив у стійку – і за голову схопився не лише він, а вся команда...
– Ми вже практично бачили м'яч у воротах і міркували, в напрямку якої телекамери бігти святкувати гол. (Посміхається). Та коли з'ясувалося, що гола немає, кожен емоційно вигукнув приблизно однакову «ідіому», яку в пристойних компаніях не використовують...

– Ви повірили в перемогу після другого гола «Динамо», забитого Максимовим, після того, як «Барселона» залишилася в меншості, чи після власного взяття воріт?
– Такі думки в поєдинках подібного рівня не виникають узагалі – навіть якщо перевага твоєї команди вимірюється двома чи трьома голами, а в суперника вилучили воротаря. Вдесятьох каталонці цілком здатні були створити проблеми, тому ми відчули себе переможцями лише одночасно з фінальним свистком.

– Ви забили Карлесу Бускетсу, тату майбутнього півзахисника «Барси» Серхіо Бускетса, майже одразу після того, як він замінив вилученого Руда Хеспа. Якби у воротах залишався голландець або його дублером того вечора був Вітор Байя – шансів забити несильним ударом у ближній кут, напевно, мали б трішечки менше?
– Можливо, й так. Пробиваючи здалеку, також діяв «на автоматі», хоча, пам’ятаю навіть через стільки років, намагався показати, що битиму під протилежну стійку.

А щодо голкіпера... Якби не забив у тому епізоді, обов’язково шукав би інший шанс. Скажімо, зі штрафного. Якщо пам’ятаєте, Бускетс тільки-но зайняв місце у воротах, як я, виконуючи «вирок» арбітра, поцілив у хрестовину... А тоді – підсвідомо тримав у голові чудову нагоду з першого тайму, коли запустив м'яч вище воріт. Сам собі сказав: навіщо бити з усієї сили, коли можна спокійно покотити в кут? Тому, коли трапилася нагода після пасу Шевченка, я, попри відстань, уже не став потужно «стріляти»...

Дмитро ІЛЬЧЕНКО