Ярмолюк: «Ми ніколи не здамося. Пишаюся Україною і тим, що я – українець»

«Я жив у Дніпрі. Прокинувся, бо почув якісь бомби. Перше, що я зробив, це подзвонив рідним і запитав, що сталося. Вони сказали: «Війна почалася«. Я взяв свій паспорт, одяг і поїхав до своєї родини. Я жив далеко від них, тому якнайшвидше поїхав до сім’ї.

До війни я навіть не думав, що таке можливо. Тепер ти дивишся на речі інакше. Для мене це дуже змінилося. Це змінило моє мислення. Це змінює те, як я є, і те, що я відчуваю, щодня. Це змушує вас усвідомити, наскільки ви повинні бути щасливі, коли у вашій країні немає війни. Мої герої – це воїни, які в нинішній ситуації воюють за Україну.

Мої батьки та молодший брат залишилися вдома. Вони сказали мені, що не хочуть нікуди їхати, це їхній дім, тому вони не хочуть переїжджати. Я не був вдома два з половиною роки. Це дуже важко. Я просто чекаю, коли закінчиться війна, щоб хоча б на кілька днів поїхати додому і побачити сім’ю. Я не бачив тата два з половиною роки, а ось влітку побачив маму. Вона приїхала з моїм братом до Польщі, тому ми провели кілька днів разом. Це було дуже особливо.

Я спілкуюся зі своєю родиною щодня; з мамою, татом та молодшим братом. Ми спілкуємось протягом години щодня, для мене це дуже важливо. У мене є друзі в Україні, яких я не бачив кілька років, але я все ще спілкуюся з ними. Сподіваюся, що незабаром ми знову зможемо зустрітися разом.

Пам’ятаю, як вдома ходив з друзями грати у футбол. Ми просто грали у футбол цілий день, насолоджувались і ні про що не думали. Це мої найкращі спогади про дитинство. Мені дуже допоміг тато. Коли я не хотів йти на тренування, він сказав, що треба. Мій тато не є професійним футболістом, але він також любив грати зі своїми друзями. Він справді підтримував мене. Я почав грати у своїй місцевій команді, яка була поблизу Дніпра. Потім виступав в іншій команді з іншого міста, яке неподалік Дніпра. Я був там із 6 до 13, коли перейшов у СК «Дніпро-1».

Дебют в УПЛ? Пам’ятаю, за день до гри я навіть не знав, що буду в заявці першої команди. Я запитав тренера, чи можу я піти додому, і він сказав: «Ні, ти не можеш, тобі потрібно бути готовим до завтрашньої гри, тому що завтра ти дебютуєш. Я був дуже здивований і пам’ятаю, коли я вийшов на поле, це було так страшно, але я також дуже пишався собою.

Коли був період ковіду, ми продовжували тренуватися в Дніпрі, але коли почалася повномасштабна війна, це був важкий час для нас, адже я не тренувався півроку, тому що це було неможливо. Ніхто не тренувався, ніхто не знав, скільки це триватиме. Тоді я знайшов спосіб і почав тренуватися сам, а потім ще й грати у футбол з друзями. Звичайно, я хотів залишитися вдома. Мені було 17 чи 18. Мені було страшно переїжджати кудись подалі від дому, де ти не знаєш мови.

Моя родина підтримала мене та сказала, що мені потрібно це зробити. Вони сказали, що іноді потрібно приймати серйозні рішення та робити великі кроки, щоб мати краще майбутнє. Раніше я не думав про переїзд з України, але тоді у мене не було вибору, тому мені довелося переїхати. Це було цікаво, тому що я про це не знав. Мій агент сказав мені, що «Брентфорд» зацікавився мною. Насправді це було не так довго; знадобилося лише кілька тижнів, щоб укласти угоду, і я переїхав.

У мене був великий шанс зіграти в англійській Прем’єр-лізі з «Брентфордом», і я дуже щасливий цим. Я взагалі не розмовляв англійською, і коли ти нічого не розумієш, це дуже важко. Мова була найважливішою справою, але з часом вона стає все легшою і легшою. У клубі мені дуже допомогли у всьому – від вивчення мови до оренди квартири та пошуку свого житла. Мені всі дуже допомогли. У нас дружня команда, яка може допомогти як у важку хвилину, так і коли все гаразд. Зараз я щасливий, що переїхав, але це був великий крок у моєму житті. Для мене це другий дім. Тепер я відчуваю себе як вдома, тому що у Лондоні багато українців.

Виклик до збірної України? Це був справді хороший досвід. Я дуже схвильований дебютом і сподіваюся, що незабаром це стане ще однією моєю мрією, яка здійсниться. І до війни я пишався тим, що грав за Україну, а зараз ще більше – коли ти одягаєш футболку України, це дуже багато значить для мене та кожного гравця, який грає за Україну. У кожній грі ти все залишаєш на полі заради України. Ми граємо для всіх в Україні.

Зараз через війну ми не граємо в Україні, виступаємо лише на виїзді. Це непросто, але нічого не зміниш, потрібно просто грати. Ви повинні представляти свою країну всюди, де тільки можете. Це український менталітет. Ми ніколи не здамося; ми просто продовжуємо. Я пишаюся своєю країною і пишаюся тим, що я – українець», – сказав Ярмолюк.