Сегодня 20 октября 2018

Монзолевский: «Никого заставлять ехать в Мариуполь не надо»

Александр ГАПОНЕНКО

Олександр Монзолевський – відомий спортивний журналіст. Координатор спортивних програм радіо «Промінь», ведучий програми «Футболоманія». Працював на 6-ти Олімпійських іграх.

Знаю його вже дуже давно, ще до війни на Сході. На мене він чомусь справляв враження дуже скромного хлопця. Можливо, таким і був. Але після перебування в зоні АТО особисто для мене він сильно змінився. Став кремезним, з важким, сталевим поглядом.

Старший лейтенант, замкомандира роти по роботі з особовим складом 80-ї бригади ВДВ.

– Довго вважалось, що футбол і війна йшли далеко один від одного, але остання подія, яка дуже тісна їх переплела, це те, що в УПЛ буде грати команда з Маріуполя. Всі українці (без іронії, як це не сумно) почали розбиратися в артилерії, в видах озброєння. Ти вже раніше висловився з цього приводу. Поясни людською мовою, чому небезпечно грати в Маріуполі.
– В принципі, раніше все написав. 24 січня 2015 року Маріуполь вже був один раз обстріляний. Президент ФФУ Андрій Павелко зустрічався з атовцями на «нулі» , величезне йому дякую, низький уклін, молодець. І хлопці, які стоять на передовій, вони, можливо, дещо обурені, що хтось не хоче туди їхати. В даному випадку звертають увагу на київське Динамо та львівські Карпати. Мовляв, ми тут захищаємо, зі зброєю стоїмо, під «градами» та обстрілами, а вони бояться заїхати в мирний Маріуполь.

В принципі, в цьому логіка, звичайно, є. І вона дуже серйозна. Але якщо ми виходимо з того, що є якісь правила безпеки, є якісь норми УЄФА, відстані до стадіону і так далі... Проте добре, все це відкинемо вбік.

Скажіть мені, будь ласка, яке має відношення будь-який легіонер київського Динамо до того, що відбувається в Україні? Зараз Маріуполь знаходиться в зоні обстрілу. Показали вже в 2015 році, що запросто можна зробити по ньому свої постріли.

Чи схоче, наприклад, Домагой Віда ризикувати своїм життям з тим, щоб ще раз довести, що Маріуполь це Україна? Я думаю, що ні. Я думаю, що інші легіонери тієї ж самої думки.

А якщо Динамо чи Карпати не зможуть використовувати всіх футболістів, що мають в своєму розпорядженні, то мабуть, це вже буде не зовсім спортивний принцип.

З іншого боку – нещодавно «Океан Ельзи» проводив в Лисичанську концерт. 30 тисяч глядачів прийшли. Приїхали навіть, кажуть, з окупованих територій. Лисичанськ та Маріуполь приблизно на однаковій відстані від «передка» знаходяться. І нібито все було спокійно.

А хто може взяти на себе відповідальність, що все буде спокійно, коли приїдуть львівські Карпати і будуть грати в своїй резервній червоно-чорній формі? Павелко говорить про те, що він сяде в автобусі та поїде разом з командами, які бояться, через блокпости. Ну це ж не гарант безпеки, правда?

А якщо буде обстріл? Яка буде міра відповідальності тих чиновників, які гарантували безпеку? Вони вибачаться і все? Тобто я думаю, що нікого змушувати туди їхати не треба. І якщо команди не хочуть їхати, то в даному випадку потрібно знайти якесь компромісне рішення і відповідно туди не їхати.

– На твоїй пам’яті, або можливо ти чув з розповідей, які найбільш дальні постріли з окупованих територій?
– Коли я служив, у нас було перемир’я. і воно все-таки працювало. Особливо з 1 вересня 2015 року, коли було оголошено абсолютне перемир’я. Було тихо та спокійно. І воно тривало до дня артилериста, після якого почали, так би мовити, «вітати» один одного. Після цього обстріли стали регулярними.

Не можу сказати, який найбільш дальній простріл. Ворог в зоні видимості, 2-3 км, і вони вже там і стоять.

Це до того, що абсолютно не за все відповідає «вище керівництво» «ЛДНР». Не впевнений, що був наказ влаштовувати якісь провокації. Найвірогідніше, якісь козачки набухалися та вирішили привітати українських артилеристів. У відповідь пішло з нашого боку. І так слово за слово…

Так може бути і у випадку проведення матчів у прифронтовій зоні. Теж елементарно можна зробити будь-який неконтрольований постріл з «граду», наприклад, начальником командира розрахунку. І ніхто не буде знати з «керівництва» «ЛДНР».

«Й думки не було відмазуватись»

– В який час і де ти служив? Як ти потрапив до армії?
– 21 січня 2015 року я провів програму «Футболоманія» і після цього їхав додому. Подзвонила дружина і сказала, що дзвонили з військомату. І все пройшло дуже швидко. 21 січня був в ефірі, а 28 січня я вже був на курсах підвищення кваліфікації, вже приміряв форму. Я навіть не встиг «злякатися», як то кажуть (сміється).

Був варіант не піти в військомат, але я не міг цього зробити з кількох причин. В мене брат теж атовець, з травня 2014 року перебував в зоні проведення АТО. Він дуже добре знайомий з начальником Генштабу Муженком, але в мене й думки не було відмазуватись. Добровольцем я б не пішов, а оскільки Батьківщина сказала треба, то довелося йти.

Два місяці перепідготовки. В Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка в Військовому інституті. Потім 8 березня відправка до Львова, на місце постійної дислокації 80-ї бригади.

Там ще такий прикол був. Коли приїхав, потрібно було проходити два тижні бойового злагодження. Я ще до цього в армії не служив. Доповівся, що прибув в розпорядження. А там якраз готувалася група для відправки на Схід. Сказали, що ввечері буде шикування, пошикувались: ліворуч – хто залишається, праворуч – ті, хто йдуть в АТО. А я тільки приїхав, не знав, куди ставати. І через три дні я вже був в Луганській області.

Спочатку місто Старобєльськ, потім Лисичанськ, ну і зони відповідальності нашої бригади.

Спочатку було важко. Ти зі святкового Києва приїжджаєш в не менш святковий Львів, і після цього ти приїжджаєш в Старобєльськ. А тоді ще сніг не зійшов, бруд… Ходять небриті дядьки з кулеметами… Таке враження, що ти потрапив в кіно. Якесь відчуття нереальності. Воно було і дуже сильно впливало на психіку.

Ще ніяк не міг збагнути… Нещодавно до цього була аварія – 18 бійців загинули. Перевернувся автомобіль, ГАЗ, якщо не помиляюсь. Не міг уявити, як таке може бути. Перевозили так бійців. Коли потрібно було їхати зі Старобєльська на місце дислокації, за нами приїхав ГАЗ-66, я якому 14 посадкових місць. А нас було чоловік 20. А після того, як всі утрамбувалися, ще 7 підсіли. І їхали по розбитим дорогам Луганської області зі швидкістю 80-90 км на год. В темний час доби. Це мабуть, був перший випадок, коли я зрозумів, що я в армії і доводиться ризикувати життям (сміється). Кілька разів машина так загиналася, що найкращі роки вже проходили перед очима.

– Ти сказав, що не служив в армії, але ти – ВДВшник. Для цього, мабуть, потрібна спеціальна підготовка…
– Коли у нас були ігри в демократію при проходженні підготовки, у нас запитували, де б ви хотіли служити. Я написав, що хотів служити в 95-й бригаді. Але мені сказали, що не зможу туди піти за станом здоров’я через проблеми з очима, тому десантником тобі не бути.

Тоді я написав побажання в 72-гу бригаду, білоцерківську. Але на цьому власне, ігри в демократію закінчилися, і в день відправлення я дізнався, що їду у славну 80-ту бригаду ВДВ, яка базується у Львові.

Я так зрозумів, що в той період не зважали на стан здоров’я. Хоча були проблеми з очима, я був добре фізично підготовлений. До речі, рік перед цим ходив до спортзалу, і це мені дуже допомогло впродовж всієї служби.

Мені, як я вже був офіцером, було дуже важливо показувати приклад для своїх бійців. І смішно було іноді дивитись на мобілізованих офіцерів, які вже у віці і потрапили в десант, ти одягаєш бронежилет, автомат. Навіть на БТР вилізти це реальна проблема. Потрібно було допомагати вилізти, але я завжди робив це сам (посміхається).

Тобто потрапляння в десант – випадкове. Але думаю, дивилися на зріст, на фактуру. Тому що десантники дійсно відрізнялися цим.

«Міг загинути в АТО 4-5 разів»

– Колись ти писав, що десантника відрізняє сталевий погляд. Він у тебе, за моїми спогадами, дуже змінився – до війни та після, дуже велика різниця. Тобі так не здається?
– Я завжди говорив, що я надзвичайно інтелігентна і демократична людина. І я завжди ввічливий, ходив в костюмі, краватці. І тут ти потрапляєш в десантні війська, де дорослі люди, яким по 40 років, і їм потрібно було не тільки видавати команди, а і наполягати на їх виконанні. І я дуже сильно змінився.

В перший день, так сталося, залишився старшим на нашій базі. Сказали, що завтра приїде майор, він тебе підмінить. Але не приїхав. Впродовж 4 місяців залишився старшим. Я зібрав колектив, сказав, що ми залишаємось одні, сказав, що маю одну хорошу рису, ніколи не кричу, не матюкаюсь, все роблю за законом. Мабуть, мене з першого дня вже захотіли випробувати, і з першого дня я вже кричав, матюкався та застосовував методи фізичного впливу. Так продовжувалось 2 дні. Після цього у нас була прекрасна дисципліна та повне взаєморозуміння.

І навіть прийшовши з армії, кілька місяців довелося відвикати від своїх армійських замашок. Наприклад, приходжу у нас в телерадіокомпанію, сидить сержант-міліціонер. Я заходжу, а мені дивно, чому він не встає і доповідає, що у нам все без змін, що все нормально, ситуація така і така (посміхається). Але вже, слава Богу, трохи від цього відійшов.

Але коли живеш 4 місяці з дорослими мужиками, за якими потрібно стежити, яким бути татом і мамою, мабуть, і погляд від цього змінюється (сміється).

– Чи міг ти загинути в АТО?
– Колись підраховував, що міг загинути в АТО 4-5 разів. І лише 1-2 рази від дій ворога. Попадав недалеко від місць, де падали міни. А інші випадки – від нашої халатності, невиконання правил безпеки.

– Чи було місце футболу на війні?
– В футбол грали дуже часто. Тому що 99% перебування в зоні АТО це небойові виїзди, це не війна. 99% це потрібно сидіти і чекати, поки вас кудись викличуть: на посилення чи прорив планується.

До речі, тоді дуже цікаво було читати Вконтакте та Одноклассники, я сидів у всіх сепарських групах. Там завжди було цікаво почитати. «Мы бы прорвали их оборону, но тут приехали львовские заградотряды, и 24 бригада начала сражаться с особым зверством». Це було смішно читати.

В футбол грали постійно. Якщо вже все переробили, все прибрали 10 разів, наряди виконуються, а бійцям потрібно чимось займатися. Недалеко від нас було футбольне поле. І ми виходили грати.

Але коли перебуваєш в АТО, футболом цікавишся набагато менше, ніж це відбувається в мирному житті. Я вважаю, що це пов’язано з тим, що адреналіну і так вистачає. В мене було дуже багато бійців, які були футбольними фанатами. Але в 2015 році, коли проходив фінал Ліги Європи, Дніпро – Севілья (2:3), і ми в цей час жили в лісі, в наметах. Я якось пробився до інтернету і періодично кричав, який рахунок в матчі. Але коли я черговий раз крикнув, як рахунок змінився, реакції ніякої не було. Всі мирно спали.

Читав у вас інтерв’ю з Сергієм Беровим (колега, спортивний журналіст, що також перебував в АТО – прим. Футбол 24), він розписував, що налаштовував всіх, щоб подивитись бій Кличка, а зрештою, цього ніхто не дивився, всі позасинали. Приблизно та сама ситуація. Як би не було цікаво, але футболом цікавились набагато менше.

У нас був такий десантник, контрактник. Проводиться шикування, говорю, що сьогодні київське Динамо зустрічається з такою-то командою. Кажу: рядовий Хомяк, ти відповідаєш за результат, наші повинні виграти! Питання є? Нема. Розійтись.

Але цей солдат дуже відповідальний. Він футболом взагалі не цікавився, і в нього таке питання в очах: а що ж я маю зробити? Поставлене бойове завдання, його потрібно виконати (сміється). Що я можу зробити? Кажу: дивись футбол, якщо виграємо, буде все нормально.

До речі, цікавий випадок. Мої бійці пішли грати в футбол. А перед цим було повідомлення, що кілька днів тому приїжджає невідомий на мотоциклі та робить постріли. Граємо в футбол, чую, лунають постріли. Спочатку думав, що здалося, але подзвонив та повідомив про постріли. Пацани кажуть: це десь поруч, підемо подивитись. Кажу: ви в трусах, куди дивитись. Побігли хлопці, відповідно і я знімаю резервну групу, виїжджаємо.

Бачимо: автомобіль, на ньому хижа птаха, яку чомусь ідентифікували як «беркут». У нас був класичний захід в будинок, як в кіно показували.

Поклали всіх на землю – виявилося, що це були бійці одного з наших підрозділів, не нашої бригади, а з підрозділів МВС. Вони до цього дуже довго перебували на «нулі» і там трохи «розслабилися». Коли потрапили фактично в приміську зону, вирішили просто постріляти з пістолета по пляшках, потренуватись. Хлопці виявились хороші, просто потрібно було їм пояснити правила поведінки в цивілізованих місцях.

«80-та бригада ВДВ вболіває за Шахтар, Динамо та Карпати»

– За команди яких футбольних клубів вболівали у вас?
– Динамо Київ та Карпати Львів. Львівська бригада все ж. До речі, мені було цікаво спостерігати – проводили свої матчі футболісти Шахтаря, і дуже багато з бійців просилися потрапити на стадіон. Вони реально йшли та підтримували Шахтар. Я запитую: донецькі футболісти у вас грають, армію не підтримують, а ви за них вболіваєте. А мені відповідають: ну я же, вони ж привезли у Львів великий футбол, нам потрібно їх підтримувати!

Так що можна сказати, що Шахтар, Динамо та Карпати. Вони поєдналися у 80-й, львівській бригаді як щось одне.

– Ти раніше розповідав про серйозні заходи безпеки, коли ви грали в футбол?
– Коли ти знаходишся в зоні АТО, завжди потрібно бути готовим до всього. До нас звертались директори шкіл, щоб зіграти у футбол. Наприклад, День спорту, або День збройних сил.

Будь-який виїзд за межі території, ми до нього готувалися. Обов’язково були автоматники, охорона. До цього всі абсолютно нормально ставились. Це була школа, ми не думали, що не буде напад, але потрібно було бути готовим. Біля нас діти.

Солдат повинен бути зі зброєю. Ворог був поруч, від наших баз, 800 м – 1 км. Їх можна було побачити. ДРГ могли зробити пакості, дуже часто попадала інформація, що приходять з непідконтрольної території місцеві жителі, їх не можна було всіх відстежити.

Треба розуміти, що місто було неоднозначне. Маю на увазі не тільки Лисичанськ, насправді підтримка незаконних збройних формувань там доволі висока. І у дуже багатьох родичі воювали в «народній міліції» «ЛНР». Хто міг завдати проблем, важко було передбачити. Потрібно було бути готовим до всього.

«Але чи готова Україна втратити 1-2-3 тисячі загиблих бійців?»

– Наш колега Роберто Моралес, коли повернувся з АТО, став, здається більш радикальним у висловлюваннях щодо війни. Можливо, і у тебе також. Ти таким став, чи це просто у нас всіх ховається до пори до часу?
– Мені здається, що я навпаки став більш поміркованим. Хочу розказати таку історію. Прослужив 9 місяців. В мене не було жодного конфлікту з місцевими жителями. З іншого боку, знаю, що там багато скептично налаштованих до влади в Києві, до України. Був такий випадок. Проходили я і боєць повз бабусь, які кричали «Уходите отсюда, из-за вас по нам стреляют», «Бандеровцы».. Повний цей ватний комплект.

Я вже не мав ні часу, ні сил ні натхнення, махнув рукою, а мій боєць почав з ними довго дискутувати. Говорили-говорили, а одна з бабусь каже: я взагалі з Чернігівської області, точно знаю, що стріляють саме з того боку, що це були сєпари. Потім виявилось, що з 10-ти 9 були наші, за Україну, і в душі нас підтримують. І лише одна була «чорнорота», яку всі боялись. Але відбувся злам, певний бунт проти неформального лідера, і все заграло по-новому.

Я до чого – з людьми потрібно розмовляти. З людьми потрібно працювати. Раніше вважав, що «вигнати, посадити», і в 99% випадків це потрібно робити. Але потрібно розмовляти та пояснювати. Особисто я не знаю, як цей конфлікт можна вирішити.

Часто у мене запитують: чи можна взяти Луганськ чи Донецьк? Свого часу, в серпні 2014 року, наша бригада була в Луганську і вже шукала собі базу для розташування. Але був наказ звідти вийти. Думаю, якби був наказ взяти, Донецьк, Луганськ та інші території – без втручання Росії взяли б буквально за кілька тижнів. Але чи готова Україна втратити 1-2-3 тисячі загиблих бійців? У кожного відповідь своя, але думаю, багато б на це не погодились…

Тому я не став більш радикальним. Я став більш поміркованим.

Можна дискутувати про багато речей, хто подобається, хто не подобається, але є багато недискусійних речей. Україна – єдина, Донецьк, Луганськ – це Україна.

Коли вперше потрапив у Луганську область, зайшов в магазин купити цигарок. Щоб не образити місцевих жителів, кажу: «Дайте, пожалуйста, две пачки сигарет». А продавщиця запитує: «Вам червоних або синіх?»

І мені було так незручно, що я до неї російською, а вона до мене українською. Так що Луганськ – це Україна.

25 июля 2017 14:25







Комментарии


Оставлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.

Регистрация, Вход



Поделиться

Киев попрощался с легендарным игроком и тренером Олегом Базилевичем

 

18 октября 2018 23:58

Проект Техничный или деревяный. Гость - Николай Морозюк

 

15 октября 2018 22:50

Бельгийский вратарь ударил в падении через себя и спас команду от поражения в дополнительное время

 

15 октября 2018 17:42