Маркевич: «Я должен видеть перспективу»

– Мироне Богдановичу, ваш перший Металіст виглядав так (справа наліво): Горяїнов – Бордіян, Кучер, Бабич, Данілов – Кузнецов, Валяєв (опорний), Ярош (плеймейкер), Слюсар – Джакобія, Мрдакович, тобто команда грала за схемою 4-4-2. Потому Металіст поступово перейшов на 4-2-3-1. Тож, як схеми, що ви використовували за основу в усіх своїх командах, змінювалися з плином часу і чим вони були продиктовані?
– За великим рахунком, я навіть не згадаю, аби ми з Металістом грали зі схемою з двома нападниками. Розумію, що йдеться про пару форвардів Мрдакович – Джакобія, але то радше було якесь епізодичне використання такої схеми, продиктоване тим, що ми тоді лише збирали команду. Якщо пригадуєте, команди ж на час мого приходу в клуб не було. Ми шукали футболістів, у яких закінчилися контракти з попередніми клубами, або підбирали гравців із клубів, які вилетіли тоді до першої ліги. Тому з 4-4-2 грати просто доводилося, аби виставити одинадцять гравців відповідного рівня. Через незначний проміжок часу Металіст уже грав із чіткими 4-2-3-1.

– Згадаєте, які схеми застосовували у своїх попередніх клубах, починаючи принаймні із середини вашої тренерської кар'єри?
– Звичайно. Пригадую, що в Карпатах і Волині ми використовували схему 3-5-2. Але все залежить від того, яких ти маєш футболістів. Поясню детальніше. У Карпатах у мене були хороші флангові виконавці: Вовчук, Назаров, Лучкевич, які могли відпрацьовувати і на атаку, і на захист, двоє хороших нападників: Паляниця і Гецко, плюс – Ковалець, Шаран, Мізін, Микитин – середина поля була дуже сильна. Тож можна було грати і в три захисники. Причому ми тоді багато забивали і, зрештою, мало пропускали.

Історичний відступ щодо Карпат: ідеться про другий із трьох заходів Маркевича в Карпати – з 1996 по 1998 роки. Тоді під орудою Мирона Богдановича команда спочатку фінішувала п’ятою, у наступному сезоні – третьою, а у сезоні 1998/99 Маркевич залишив Львів після 15-ти турів, здобувши з командою 28 очок (всього дві поразки). Причому у першому колі з Маркевичем Карпати на виїзді зіграли внічию з Динамо, обіграли на виїзді Дніпро, а вдома здобули три очки з Шахтарем. Існує думка, що на той час Карпати були найсильнішими у своїй українській історії. Проте тоді у клуба змінювалися спонсори, почалися організаційні та фінансові проблеми, чвари…

– Тобто ви завжди виходите з якості гравців, які є у вас під орудою?
– Так. На мою думку, і нині можна грати в 3-5-2 – це так само розповсюджене явище в європейському футболі. Але в 3-5-2 я грав би лише за умови наявності двох хороших лінійних гравців. У такому разі можна собі дозволити грати з таким розташуванням. А якщо їх у тебе немає, то 3-5-2 – не варіант. Кажучи про «хороших» гравців, маю на увазі топ-рівень.

– Металіст міг собі дозволити запросити футболістів топ-рівня принаймні в межах України.
– Я справді мав суттєві можливості. Але все ж оптимальною схемою на сьогоднішній день вважаю 4-2-3-1. При цьому тренери інколи дуже явно грають з п’ятьма відвертими хавбеками, у той же час можна поглянути на Металіст сучасного зразка ще під моєю орудою. От скажімо, Марлос: знаючи його ігрові властивості, я можу стверджувати, що це радше нападник, аніж фланговий півзахисник. Ті ж самі Соса чи Бланко – гравці так само надто атакувального плану, щоби називати їх півзахисниками у тому значенні, яке звикли вкладати в це слово в Україні. Тому я вважаю, що Металіст грав із трьома нападниками, а не одним. Але що 4-2-3-1, що 4-3-3 – цей поділ є досить умовний.

– Ігрові схеми багато фахівців називають умовними. Їхній сенс, мабуть, зводиться до розташування гравців на полі на момент стартового свистка, після чого чіткий поділ, скажімо, між тими ж 4-3-3 і 4-2-3-1 помітить не кожний.
– Я теж вважаю, що можна називати будь-які цифри, коли ви рахуєте гравців тієї чи іншої лінії. Флангові півзахисники під час атак виконують функції нападників, під час захисту вони повинні виконувати функції практично захисників. Тому тепер ці речі стали насправді доволі абстрактними.

– Кілька останніх років більшість команд Прем’єр-ліги використовують за початкову схему саме 4-2-3-1. Чому?
– Це логічно, тому що ця схема імпонує не лише українським фахівцям, у тому числі мені — уся Європа визнала її дієздатність і ефективність. Але, на мою думку, звичайне копіювання і бездумне наслідування – негативний процес, оскільки потрібно зважати на ігрові риси і вміння футболістів, яких ти можеш використовувати. Інакше кажучи, навіщо грати з двома чистими опорниками, якщо ти розумієш, що вимогам якості відповідає лише один із них? Або навіщо грати в одного центрального нападника, якщо у тебе їх є двоє чи троє – високого рівня?

– Коли ви починали тренерську кар’єру, були команди, які вже на той час грали за схемою, принаймні наближеною до тієї, про яку ми говоримо?
– Я починав ще у 1984 році. Ми діяли за схемою 4-4-2, тому що тоді це було і популярно, і виходило з ресурсів тогочасної Волині: у мене було навіть троє хороших нападників на чолі з Федецьким-старшим, тобто з надлишком, тому й грали у два форварди.

– Тобто, хочеш того, чи ні, а за світовими тенденціями розвитку футболу слідкувати доводиться всім?
– Так. От скажімо, Реброва нещодавно запитували, чому він не грає з двома нападниками, адже вони у нього дуже сильні. Він відповів, що у центрі бракує футболістів, які могли б руйнувати чужі атаки не гірше, аніж попереду гратимуть форварди. Тому йому доводиться грати так, як усі – 4-2-3-1, адже суперники могли використати прогалини у центрі поля Динамо. Отож ти інколи можеш бути заручником обставин, і гратимеш саме 4-2-3-1, бо це є нині основою для більшості команд. Загалом, у центрі корисно мати двох таких собі «собачок», і тоді можна грати й у два, а не три центрхави, і ти від того не програєш. Проте, можливо, дехто здивується, але я вважаю, що нині центральних півзахисників оборонного плану не вистачає у сучасному футболі.

– За часів роботи в Металісті ви завжди грали 4-2-3-1 (за винятком початкового етапу роботи), гнучи свою лінію ведення гри: швидкої, комбінаційної, атакувальної, незважаючи на те, проти якого суперника граєте. Ви настільки прагнули, аби Металіст завжди нав’язував свої умови супернику? Чи все ж існував варіант, за якого ви готові були відступитися, віддати м’яч опонентові?
– Ми з усіма грали в атакувальний футбол, одразу ж намагалися накривати суперника на його половині поля. Я не пам’ятаю жодного матчу, коли ми стояли ззаду в окопах, тому що такого просто не було. Взагалі, я так, інколи, озираючись назад, оцінюючи в тому числі роботу і з іншими командами, роблю висновок, що абсолютно всі мої колективи були акцентовані саме на атаку. І я цим пишаюсь.

– Чи існують матчі, згадуючи які, ви про себе думаєте: тут варто було би зіграти в два форварди чи віддати супернику м’яч під контроль? Загалом, визнавали, що тактично поступилися тренерові-опоненту?
– Звичайно! Я неодноразово програвав тренерам-опонентам тактично!

– Ви говорите про якісь конкретні випадки, чи в загальних рисах?
– Перша така згадка – домашній матч проти Евертона (Кваліфікація до групового раунду Кубка УЄФА сезону 2007/08. Перший матч на виїзді закінчився з рахунком 1:1, а вдома Металіст поступився 2:3 – прим. Ан.В.), коли ми вигравали з рахунком 2:1 по ходу матча. Нам тоді треба було тупо зіграти на утримання рахунку, при цьому на момент переможних для нас 2:1 я мав у розпорядженні всі три заміни. Те ж саме – чвертьфінал Кубка УЄФА проти київського Динамо у наступному сезоні. У Харкові ми забили третій м’яч, і рахунок уже був 3:1 на нашу користь. Залишалося п’ять хвилин. Теж треба було тупо зіграти, можливо, стати просто у штрафному майданчику і вибивати м’яч подалі, куди очі бачили. А ми натомість примудрилися самі собі забити…

– З Леверкузеном теж не виходило у перших двох спробах. Тому теж є якесь логічне пояснення?
– Одного разу, пригадую, у нас не грало дев’ять футболістів основного складу, тому шансів у нас просто не було, тим паче Байєр на той час був так само серйозною командою. Але через два роки ми взяли реванш.

– Ви наштовхнули мене на питання: чи варто, на ваш погляд, інколи жертвувати футболом заради результату?
– Треба. Є такі матчі, коли можна пожертвувати. Бувають ситуації не лише, коли ти виграєш, і потрібно зберегти рахунок, а й такі, коли у тебе нічого не виходить. Тоді треба найпримітивнішими шляхами досягти мінімального переможного рахунку – потерпіти, але все ж виграти. У Металіста таких матчів було небагато, але все ж траплялися. Бувало, аби не підшуковувати зайвих слів, ми грали просто погано, але вигравали, зціпивши зуби. А бувало, що характеру вистачало не всім.

– Не знаю, чи чули такі докори, але існує думка, що ви ніколи не були тренером-тактиком. Як докази, що озвучуються – «футбол Металіста хоч і був більш, ніж видовищний, проте команда завжди грала однаково й просто не вміла видозмінюватися по ходу матчу чи танцювати від більш сильного суперника».
– (Сміючись) Я знаю, що на Металіст ходило багато людей і їм наша гра подобалася. Хоч би де ми грали, в будь-якому місті, куди приїжджав Металіст, були заповнені стадіони. Так само в Харкові практично на кожній нашій грі спостерігався аншлаг. Якщо людям подобалося, отже, мабуть, ми робили все правильно, чи не так? Зрештою, Металіст ні з ким не сплутаєш, тому що в команди є свій стиль.

– На тренувальній базі Металіста, в конференц-залі, висить стенд «Принципи ведення гри команди Металіст», де чотирма мовами викладені, власне, ці самі принципи. Я прекрасно розумію, що щось подібне, навіть з ідентичними пунктами вимог (оскільки вони є доволі класичними) так само може висіти на стінах тренувальних баз чи не всіх клубів УПЛ. Проте в цьому випадку я хотів би спитати: ось цей список – банальність, чи він справді був для вас своєрідною футбольною Біблією в тренерській кар’єрі чи хоча би виключно в Металісті?

Кому цікаво, список складався з таких ось пунктів:
1. Перед прийомом м’яча гравець повинен знати, що робити далі.
2. Гравець повинен мати два продовження атаки.
3. Не віддавати м’яч гравцеві, що стоїть.
4. Приймати м’яч обличчям до чужих воріт.
5. Виключити з гри передачі поперек поля.
6. Намагатися кожну атаку закінчувати ударом по воротах.
7. Втратили м’яч – усі беруть участь у його відборі.

– Я вважаю, що це – футбольні закони, які не можна порушувати. Про них всі знають, але багато хто забуває. Припустимо, пункт про заборону передач поперек поля. Нібито всі знають, що віддавати їх не можна, але скільки м’ячів команди привозять собі саме після обрізок із поперечних передач? Більше того, Металіст так само багато «привозив» таких от голів у власні ворота. І якщо ви спитаєте, чи нагадував я своїм гравцям про цей стенд, моя відповідь буде ствердною. Казав хлопцям: «Ви читайте ось ці пункти перед виходом на поле, бо ви нібито всі про це знаєте, але на полі часто забуваєтесь».

– Тобто все-таки змушували їх згадувати, здавалося б, елементарні речі?
– Так. Я взагалі люблю дисципліну на полі, хоча мої команди й грають у атакувальний футбол, і поза полем. Якщо футболіст не дотримується ігрової дисципліни – надовго сідає на лавку, тому що перш за все його мають турбувати командні, а не особисті інтереси.

– Чи не складно було вам поєднувати видовищний атакувальний стиль виконавців із ігровою дисципліною?
– Так, це непросто. Досягти, аби всі відпрацьовували в обороні так, як мені того хотілося, мабуть, до кінця так і не вдалося. В атаці грали дуже добре, але не завжди футболісти встигали назад. Доводилося жорстко розмовляти з ними на цю тему.

– Ви маєте на увазі свій останній Металіст, зразка цього сезону?
– Я зіштовхувався з цією проблемою впродовж усього часу перебування в Харкові. А щодо мого останнього Металіста, то тим більше. Дуже хороші, яскраві футболісти, якщо говорити про атаку, але не завжди вони поверталися назад. А нині такий футбол, що без якісної командної гри в обороні нічого не буде.

– На скільки для вас є важливою реакція й позиція на ваш відхід із Металіста людей, котрі співпрацювали з вами не один рік: Красніков і його служба, працівники клуба, гравці-старожили?
– Мені їхня реакція важлива, тому що ми все-таки працювали пліч-о-пліч дев’ять років, і зробили щось корисне для Металіста за цей час. А те, що я пішов – так склалися обставини, і я вважаю, що ці люди з розумінням повинні поставитися до мого рішення. Тим більше, я їм говорив, що з часом піду з клуба, більше того – я всіх готував до цього. А тренерський склад – насамперед. Ігор Рахаєв, до прикладу, проводив заняття, ще коли я був у команді: я повністю довіряв йому цей процес, а інколи він проводив і розбір гри. Я, звичайно, слідкував за всім, але він дуже багато часу проводив на полі, як головний тренер, а я йому допомагав. Тому я всіх готував до такого свого кроку. Сподіваюся, вони оцінили це. Принаймні, мали б, на мою думку. Все хороше рано чи пізно закінчується. Але я по собі залишив хороший тренерський склад, хорошу школу, яка функціонує і нині на виду в Україні. Тому я не думаю, що вони можуть щось погане про мене говорити.

– Вам завжди більше імпонували футболісти, котрі можуть висловити свою точку зору, якщо вони не згодні з вами, чи ті, що за жодних обставин не сперечатимуться з тренером?
– Якщо по ділу – я завжди вислухаю, мови немає. Якщо я не правий, то відразу це зрозумію. Я не тупоголовий, тому це для мене не проблема.

– Часто футболісти наважувалися дорікати вам чи пояснювати свою точку зору, що не збігалася з вашою?
– Не пам’ятаю, аби хтось висловлював якісь надто жорсткі претензії. Команда ж майже завжди вигравала... Найбільшою проблемою було те, коли я не ставив до складу когось із футболістів. Вони нервували, бо вважали, що вони повинні грати. Але я завжди міг поставити лише одинадцятьох до стартового складу. З радістю ставив би й п’ятнадцятьох, але, на жаль, у мене такої можливості не було.

– З іншого боку, вас мав радувати той факт, що футболістам не все одно – сидять вони чи грають.
– Безсумнівно! Я це теж розумів і цінував цей момент. Інша річ, коли випускаєш гравця на заміну, а він починає клеїти дурня – тоді вже ми застосовували серйозні санкції до футболіста. Якщо ж хтось ображався через те, що я його не випускаю на поле, – це допустимо.

– Ви маєте на увазі конкретні приклади?
– Ні, зі схожими проблемами рано чи пізно зіштовхується кожен тренер. Тим більше, у мене було справді багато футболістів, які, в принципі, мали підстави вважати, що грати повинні саме вони, а не хтось інший. Але я відповідав за результат, тому склад обирав на власний розсуд. Скажімо, коли випускав Девича на заміну замість Кристальдо, він дуже нервував, але стабільно забивав, тому це лише підтверджує те, що головне – кінцевий результат. Якщо ти виграв – отже все правильно робив. Якщо ти програв – отже тренер зробив щось неправильно, і у футболіста з’являється привід дорікати. Але у мене було дуже рідко, коли робив щось неправильно.  

– Фоменко і Григорчук дають можливість футболістам анонімно написати свій варіант стартового складу на той чи інший матч. Ви подібне практикували? 
– Так. Я теж використовував інколи такий метод.

– Справді?
– Так. А чому ні? І в Металісті це робив, і до того. Мені треба знати думку команди. Інколи ставив усе одно той склад, який мав ставити, зате я дізнавався думку футболістів, як вони ставляться до того чи іншого партнера.

– Ви могли собі дозволити подібне і перед серйозними поєдинками, чи лише суто перед рядовими?
– Перед серйозними – ні, лише коли ми грали із суттєво слабшими суперниками.

– Наскільки варіант футболістів збігався з вашим варіантом складу принаймні під час ваших останніх спроб визначити стартову одинадцятку ось таким способом?
– Майже завжди обидва варіанти збігалися на сто відсотків.

– Трансфери в клубах поділяються на дві категорії: перша – плід роботи селекційної служби, друга – суто тренерські трансфери. Назвіть, будь ласка, найяскравіших представників другої категорії в Металісті вашого періоду.
– У клубі робота була чітко поділена. Тільки-но я прийшов у Металіст, одразу ж сказав, які футболісти мені потрібні і в який футбол ми гратимемо. Красніков зі своїми працівниками селекційної служби мої вимоги зрозумів, і підшуковував футболістів саме під ці вимоги. Хоча останнє слово, звичайно, було за мною. І я радий, що ми практично ніде не промахнулися серйозно.

– Але бувало, що без спостереження селекційної служби ви самі, побачивши десь на полі гравця, наполягали на його підписанні?
– Скажімо, Жажу мені привезли на перегляд прямо на збори. Я на нього подивився 15 хвилин і сказав: «Швидко його підписуємо». Наступного дня він уже мав контракт із Металістом. Але в основному ми слідкували за гравцями впродовж тривалого періоду часу. Мені показували ці записи, я також аналізував. Часто буває кілька кандидатів на одну позицію, тоді я зупинявся на одному з них, але при тому мав вичерпну інформацію про кожного з цих виконавців від селекційної служби, роботу якої координував Красніков. Також можу відзначити, що ми дуже скрупульозно ставилися до цього процесу, та й за часів Ярославсього останній також дуже уважно слідкував за цим усім. Я радий, що ми майже не помилялися. Помилки, все-таке, були, але незначні й суттєвої ролі не відігравали.

– Існує думка, що ви звикли працювати з готовим матеріалом, тобто футболісти, які приходили в команду, вміли вже практично все, а в Металісті лише адаптовувалися до деталей. Кажуть, що ви не звикли виховувати, перевчати, шукати таланти, розкривати. Ви можете навести конкретні приклади «сирих» гравців, котрих ви розкрили, навчили, обдарували новими знаннями та вміннями?
– Якщо я прочитаю список футболістів, яких я підготував за 30 років, питання відпаде само собою. Я навіть не уявляю, кому могло в думку прийти, що я працюю з готовим матеріалом, це смішно! Ще в Карпатах ми брали таких футболістів, яких на той час ніхто не знав, як от Єзерського чи Микитина (останнього забрали потім у збірну). А щодо Металіста, то хто чув про такі прізвища, як Слюсар і Валяєв до того, як вони прийшли в Металіст? А Едмар? Ну, грав у Таврії, та й грав собі. Жажа, Марлос, який до того сидів на лавці у своєму попередньому клубі? І цей список, повірте, дуже довгий. А нині цих футболісти усі знають. Але ж я розумію, що комусь просто заздрісно, що у мене багато чого виходить у роботі. Хтось інший, часом, і десять років працює, а нікого виховати не може. А чи працюю я суто з готовим матеріалом? Я був би радий, але, на жаль, так не буває.

– Хто робив останній висновок по гравцям дублю, перед тим як остаточно поставити тавро «Для першої команди не підходить»?
– По-перше, я був присутній майже на всіх матчах дубля і команди U-19. Принаймні, старався не пропускати їхні поєдинки. Більше того, тренування молодіжного складу проходили паралельно із заняттями основного, тому ми могли в будь-який момент забрати гравця й залучити його до нашого тренувального процесу. Я їх усіх, хлопців із дубля, знав, мав оцінку їхніх можливостей. Але потрапити в основний склад того Металіста, який був два роки чи рік тому… та й навіть у той, який є нині, хоч команду і залишили провідні гравці, для тих хлопців було нереально. Вони неготові. А щоби грати в Металісті, треба бути реально готовим, особливо психологічно. Звичайно, за особливого старання окремих футболістів, ми брали їх з собою на збори. Але особливо я ніколи на бачив, аби хтось міг вийти та замінити гідно Сосу, Марлоса, Бланко, Едмара чи Девича. Ставити гравця лише тому, що він вихованець власної школи? Знаєте, якби мені ставили завдання посісти десяте місце – можна було б і поставити, але коли ставлять завдання перше-друге місце, хіба я собі ворог? То нереально. І вина тому – час, адже клубна академія ще не готова випускати футболістів для першої команди.
  
– Чому такі гравці, як Яхно, Сергій Барилко, до 24 років сиділи в дублі? Було ж зрозуміло, що якщо людина до такого віку нічого не досягла, то вже нічого й не досягне.
– В обох були певні сильні ігрові риси. Перш за все, обидва були швидкими. Тому ми їх тримали довший час, адже швидкісні футболісти завжди в ціні. Але декому не вистачило характеру, хоча й була майстерність. Комусь – чогось іншого. Загалом, усе залежить від клубних завдань. Можливо, за інших обставин, вони й отримали б свій шанс у Металісті.

– Знаєте, де зараз грає Барилко?
– Здається, на область, за Електротяжмаш, плюс – уже й працює деінде.

– Що трапилося з Радченком свого часу?
– Нічого не трапилося. Тренується, грає за дубль, періодично їздить на збори з основою. Щось у нього є, а чогось бракує. Треба більше над собою працювати. Усе залежить від нього.

– А з Барвінком? Рахаєв сказав, що той так деградував, що в Металісті його не буде. А за чутками – він має ледь не 100 кілограмів ваги…
– Він дуже добре починав, але сам вбив у собі футболіста. Я вже говорив про характер – без нього нічого не буде. Хоча саме з нього міг вийти хороший гравець.

– Уже можна говорити в минулому часі — «міг вийти»?
– Я хотів його реанімувати. Якось він прийшов, попросився, сказав, мовляв, «я все зрозумів, давайте знову почну тренуватися». Ми призначили йому тренера, який займався суто з Барвінком. А потім він десь зник. Мабуть, хай розбереться в собі, чого він хоче у житті й футболі. А потому – береться за розум.

– Які, на вашу думку, перспективи в Азацького і Андрієвського?
– У них є якийсь рівень майстерності, але, по-перше, багато чого залежить від клубних завдань, по-друге, потрібен час, по-третє, в будь-якому разі все залежить від них.

– Мироне Богдановичу, знаю, що в певних колах повсякчас була і залишається обговорюваною тема про ваш тандем із Євгеном Красніковим. Всі досягнення сучасного Металіста – це результат спільної роботи зі спортивним директором у однаковій мірі, чи коли говорять про успіх Металіста, перший, кого потрібно згадати – це Олександр Ярославський?
– Усе залежить від порозуміння між головним тренером, спортивним директором і президентом. Ось ці три чоловіки є фундаментом клубу. Якщо їхні думки і погляди співпадають, то їхня команда претендуватиме на успіх. Якщо хтось один із трьох випадає з цієї ланки – команди не буде.

– Отож, коли прийшов Сергій Курченко, він і став тією ланкою, що випала?
– Так. Я не хочу нічого поганого про нього говорити. Просто він – нефутбольна людина, от і все.

– Неодноразово чув думку, що Металіст своїм успіхом повинен передусім завдячувати саме Євгену Краснікову, і що саме без нього успіху Металіст не досяг би.
– Я повторюсь: вважаю, повинна бути спільна робота трьох ланок. Вийшло ж як: Красніков уже був у Металісті, Ярославський уже практично фінансував його, а потім запросили мене, і, вважаю, не помилилися з цим рішенням. От ця трійка і створювала Металіст. А хто більше зробив для клубу чи менше, я розподіляти не збираюся, тому що обов’язки й робота кожного була чітко розподілена, і кожен знав, що йому робити. Ясна річ, що моє слово, як головного тренера, було останнім, тому що я за результати відповідав, визначав склад, керував грою, тренувальним процесом, а це – основа. Але ми все вирішували колегіально й дослухалися один до одного. Так, як допомагали мені Красніков і Ярославський, – то було вперше у моїй кар’єрі. Якби я раніше зустрів цих людей, то напевно встиг би зробити й досягти набагато більше.

– Загалом, це питання – про співставність фінансових вливань Ярославського для відродження Металіста і спортивних досягнень, які витискались вами з Красніковим у певних фінансових та інфраструктурних умовах. До Харкова ви працювали в кількох вищолігових клубах, тож вам є з чим порівнювати: у Запоріжжі, Кривому Розі, Львові ви витрати власників клубів у повній мірі реалізовували у контексті результатів команд?
– У Львові, на жаль, було тільки два роки хороших, коли губернатором був Гладій, Кирпа (на жаль, покійний) – спонсором, а президентом – Семків. Там перед нами стояло завдання посісти третє місце, адже перші два на той час, по суті, взагалі не розігрувалися. І тих фінансів, які мені дали (а я міг запросити справді сильних футболістів), вистачило, аби реалізувати їх і досягти мети. Окрім цих двох років, решта часу, яку я провів у Карпатах, – то були більше якісь пересуди, чвари і так далі, аніж планомірна робота. А ось у ці два роки були так само люди, які мені допомагали, а не заважали. У Запоріжжі переді мною стояло завдання бути у шістці, і ми шосте місце, власне, й посіли. Зважаючи на тогочасне фінансування, ми так само, маючи хороших гравців, витиснули із нього те, що потрібно було. Хоча якби поставили нам серйозніше завдання, і підкріпили його фінансуванням, ми б вирішили і його. А у Кривому Розі треба було просто врятувати команду від вильоту, тому я працював там лише перше коло, плюс два матчі другого.

– В якому клубі, де ви працювали, був мінімальний бюджет?
– Мабуть, у Волині. Але там також не ставили якихось захмарних завдань. Я тоді ще був молодий і лише починав тренерський шлях, тому мені було не до фінансування – треба було просто набивати руку. Тому про гроші я не думав, прагнув лише набратися досвіду.

– Припустімо, зараз в Україні один із клубів-аутсайдерів ПЛ прагнув би створити на своїй базі ФК із найвищими амбіціями, і вас власники клубу попросили б скласти такий собі план дій на кілька років, за підсумком яких клуб мав би боротися за зону єврокубків. Як покроково ви б розписали концепцію розвитку клубу, адже такий шлях ви пройшли з Металістом?
– Клуб – це обов’язково комплекс речей. Перше, з чого треба почати, це, безсумнівно, дитяча школа, умови для дітей. Далі – створення бази, де б розміщувалася команда. А далі, звичайно, футболісти. Потрібно підібрати виконавців, при тому оцінивши, чи здатні вони через певний проміжок часу вирішувати поставлені завдання. Наприклад, я працював у Запоріжжі, і приклад Металурга є доволі показовим. У клуба є хороша база. Є дуже непогана футбольна школа з необхідною кількістю полів, у тому числі – штучних. Є хороший сучасний стадіон. Але, на жаль, немає команди. Здавалося б, усе є для того, аби ця команда була, але виконавців немає. По суті, випала тільки одна з ланок, але при цьому настав багатолітній крах. Я скажу так: у Запоріжжі більш, ніж на 60 відсотків усе готове для створення клуба рівня єврокубків. Але треба, мабуть, знайти хороших, розумних спонсорів, які залучатимуть якісних футболістів, а не тих, які є зараз. Ось ці, нинішні футболісти Металурга – не те, що бігати, вони ходити не можуть по полю! Бозна, звідки їх понавозили. Футболістів такого рівня можна знайти у нас в командах, які грають на область.

– Чи існує конкретна сума, якої достатньо для утримання клубу щорічно для підйому команди до зони ЛЧ в Україні? Скажімо, «Дайте мені 100 мільйонів доларів, і я виведу команду в Лігу чемпіонів за три роки».
– Ні. Усе залежить від початкового плацдарму роботи. Якщо припустити, що у клуба вже є інфраструктура, то можна говорити про футболістів. Якщо у тебе вже є п’ять-шість гравців високого рівня, то решту треба поступово докупляти. Буває, що немає такого жодного, і ти починаєш з нуля, а процес розтягується на кілька років лише на формування повноцінного складу. Загалом, конкретну суму назвати нереально.

– Перші сезони бюджет Металіста був мінімальний, далі – коли команда вже була стабільно третьою і постійним учасником Ліги Європи – близько 25 мільйонів доларів, і лише з часом фінансова потужність клубу дійшла до рівня, коли Металіст теоретично нібито міг собі дозволити робити трансфери вартістю 15-20 мільйонів. Чому ви не переорієнтувалися на подібні придбання?
– Такі суми ми ніколи не витрачали й дозволити собі цього насправді не могли.

– А якщо купувати не трьох гравців по сім мільйонів, а одного – за двадцять, але зі світовим іменем?
– Це не вихід із положення. Треба орієнтуватися на молодих амбіційних гравців, які не коштують поки таких захмарних грошей і у яких є прагнення працювати й розвиватися. Саме так ми робили в Металісті. Найчастіше ми купували футболістів, які сиділи у своїх клубах на лавці, або були, грубо кажучи, на відрахуванні. Скажімо, Тайсон: у Бразилії з ним просто не могли дати ради, і так ми змогли його запросити. І, відверто кажучи, теж дуже намучилися з ним. Але терпіли, і зрештою він дав такий поштовх, що в кінцевому результаті клуб непогано нажився на його продажі. Ось такий повинен бути підхід. А брати зірок, яким уже по 28-30 років… Вони ж просто приїжджають, забирають гроші та їдуть. Кому таке потрібно?

– Постійно доводиться чути дві штампові фрази: «Гроші у футбол не грають» і  »Футбол поза політикою». Чи згодні ви з такими визначеннями?
– Так, тому що гроші – це завжди друга справа. Перша – любов до футболу. От якщо футболіст на перше місце ставить саме гру, а лише потому – фінанси, тоді такі футболісти дуже цінні.

– Чи можна в Україні бути чемпіоном чи отримати змогу втрутитися в чесну боротьбу за золото, якщо а) Президент вашого клубу – в опозиції до чинної влади в країні, б) Клуб в опозиції до чинної влади ФФУ і УПЛ (адже в Україні існує такий поділ), в) Твій клуб – не… саме той клуб, за умов існування у нього фарм-клубів, ручної влади у керівних верхівках футболу, прихильності арбітрів?
– Усе й так розуміють і знають. Я не хочу зайвий раз на цьому наголошувати й озвучувати.

– Те, що Металіст зумів фінішувати другим лише після того, як біля керма ФФУ не стало Григорія Суркіса – збіг обставин?
– Ми просто заслужили це своєю грою. Наша команда була як ніколи сильною, тому справедливо досягла такого результату. А хто там був керівником ФФУ, є нині чи буде ним – а буде їх повно – то другорядне.
 
– Припустімо, з нового сезону ви приймаєте якусь іншу команду: що ви робитимете інакше, аніж робили в Металісті?
– Нічого змінювати не буду. Якщо я й піду в якийсь клуб, то ставитиму такі ж умови, які ставив із самого початку в Металісті. Тому що це все перевірене і випробуване. Отож якщо власник клуба буде готовий до моїх вимог, погоджусь на співпрацю, а які ні – відпочиватиму.

– При розгляді пропозицій, що для вас вийде на перший план? Фінансові умови, перспективи проекту? Чи згодитесь ви взяти команду, з якою доведеться почати фактично з нуля — як свого часу з Металістом?
– Я повинен бачити перспективу, розуміти, що перед клубом стоять найсерйозніші завдання. А так, просто працювати заради роботи – я вже з того віку вийшов.

– Чи уявляєте ви себе у країні, де ніхто не володіє звичною вам мовою? Чи готові до того, що абсолютно усі свої ідеї доноситимете через перекладача?
– Не бачу в цьому жодної проблеми. Думаю, англійську розуміють усі і всюди.