Переможні грані кришталю: «Металіст» Харків. 1988

Так, восени 1988-го «Дніпро» та київське «Динамо» окупували дві верхні сходинки п’єдесталу чемпіонату Союзу, і це разом зі злетом «Метала» давало всім нам неабиякий привід для гордості. Проте якщо результати перших двох клубів важко було назвати сенсаційними (дніпропетровці, нагадаємо, за рік до цього вибороли національне «срібло»), то на Харків у кришталевих перегонах могли поставити хіба що відчайдухи із фанатського об’єднання «Північ права». Хто-хто, а ті хлопці дійсно вірили у свою команду.

ПОТРІБЕН ЛЕМЕШКО!

Безпосереднє сходження до кубкової вершини «Металіст» розпочав, уже розпрощавшись зі статусом новачка вищої ліги, але і на її старожила ніяк не тягнув. Адже дебютував у союзній еліті лише у 1982 році.

Утім, аби історія виглядала повною, варто повернутися ще на п’ять сезонів раніше, коли до Харкова приїхав Євген Пилипович Лемешко. Він і став істинним батьком того славетного успіху, який багато хто в місті досі вважає найзначнішим досягненням за часів існування клубу. І, безумовно, вважає небезпідставно.

До середини 70-х «Металіст», стелею якого тоді були виступи у другій лізі, ніхто не націлював на вирішення по-справжньому серйозних завдань. Але врешті-решт і у високих харківських кабінетах заговорили про те, що місто-мільйонник просто зобов’язане мати команду, яка б мірялася силами з найкращими клубами країни.

Для втілення амбітного плану в життя і був покликаний 46-річний Лемешко, який встиг привернути до себе увагу плідною працею у Хмельницькому, Львові, Миколаєві та Херсоні. Саме він заклав фундамент тих «Карпат», які сенсаційно завоювали в Москві Кубок СРСР в 1969-му!

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1954
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1961
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1962

Як згадував Євген Пилипович, на пряме запитання від керівників Харківського обкому партії, чи впевнений він, що зможе вивести «Металіст» до вищого дивізіону, тренер, не вагаючись, відповів: «Так, впевнений». Потім неодноразово підкреслював, що й не збирався дурити потенційних роботодавців – дійсно вірив у успіх харківської місії.

Але важливо й те, що у новому клубі також вірили у свого керманича. І недаремно, бо вже з другої спроби, у 1978-му, той разом з «Металом» злетів на наступний «поверх», а ще за три роки, у 1981-му, завоював жадану путівку до класу найсильніших!

Лемешко – про плани на другу частину сезону-1981



Лемешко впорався зі складним завданням, одначе розумів, що іспити, які чекають на нього попереду, – набагато важчі. Насамперед треба було не виявитися зайвим у компанії з такими важковаговиками, як київське та тбіліське «Динамо», «Зеніт» і «Шахтар», «Спартак» і ЦСКА.

У своєму дебютному сезоні у вищій лізі наставник резонно робив ставку на досвідчених виконавців, але водночас уже будував плани на майбутнє. Продовжував слідкувати за перспективною молоддю, яка визрівала в дублі, і, звісно, шукав таланти навкруги. 

РАЗ – КАПІТАН, ДВА – БОМБАРДИР 

Так, напередодні сезону-1982 до Харкова вдалося заманити 21-річного Ігоря Якубовського, який вже тоді був одним із основних виконавців вільнюського «Жальгіріса». В листопаді 1981-го один із помічників Лемешка, Володимир Булгаков, випадково перетнувся з футболістом в одеському аеропорту. Трохи потеревенили, і зрештою молодий атакуючий півзахисник отримав спокусливе запрошення до лав української команди. На відміну від прибалтійської, вона вже завоювала путівку до елітного дивізіону.

Якубовський дав згоду і заради переїзду до Харкова навіть забрав документи з вільнюського економічного університету, який вже закінчував. За словами Лемешка, у той час «Металісту» годі було жалітися на відсутність уваги з боку керівництва області чи заводу транспортного машинобудування імені Малишева. Тож і новобранця зустріли з розпростертими обіймами. Головний тренер особисто показав Ігорю будинок, що зводили біля стадіону, – саме там півзахисник згодом і отримав квартиру.

І хто знав тоді, що ось так, завдяки щасливому збігу обставин, клуб підсилився чи не найстабільнішим своїм гравцем у 80-ті роки, якому згодом доведеться підіймати Кубок Союзу в якості капітана?

Початок 80-х. Аншлаг на «Металісті»: до Харкова завітав «Спартак»

А вже наприкінці 1982 року доля завела Лемешка на гру за участі друголігового харківського «Маяка». Невідомо, що саме помітив тоді тренер у худорлявому, доволі повільному форварді, техніка якого, кажуть, змушувала хапатися за голову. Але вже зовсім скоро 22-річний Юрій Тарасов, який в дитинстві не відвідував жодної футбольної школи і лише в 19 почав грати на першість міста, тренувався з «Металістом».

Побачите, казав Лемешко, цей хлопець в наступному році заб’є 10 м’ячів. Тарасов забив лише сім. Проте вже у 1984-му – 17! І саме Юрій, чиїми козирями були поставлений удар і чудовий вибір позиції, у підсумку залишився рекордсменом клубу за кількістю матчів (214) и голів (61), проведених у вищій лізі СРСР. 

До речі, дебют новачка в «основі» команди Лемешка прийшовся не на рядовий матч, а на фінал національного кубку, якого харків’яни несподівано дісталися у 1983-му. Це був той рідкий випадок, коли наділений фантастичною інтуїцією наставник помилився. У зустрічі з «Шахтарем» Тарасов розчинився на полі, наприкінці гри змарнував прекрасну нагоду відзначитись, і його команда в підсумку поступилася гірникам – 0:1. Очевидці стверджують, що переможний м’яч півзахисник Сергій Ященко забив рукою, проте взяття воріт було зараховано, і «металістам» залишилося лише тішитися отриманими званнями майстрів спорту.

Легенди «Металіста» – Ігор ЯКУБОВСЬКИЙ (220 матчів за клуб у всіх турнірах), Юрій ТАРАСОВ (263) і Юрій СИВУХА (308)

Наступного бою за титул довелося чекати п’ять років. Увесь цей час підопічні Лемешка не хапали зірок з неба, але й від зони вильоту дистанціювалися, балансуючи зазвичай в районі 10-12 місць. Колектив, якому було визначено перевершити досягнення попередників, почав формуватися десь у 1986 році, коли в команді вже не було досвідчених Віктора Каплуна, Олександра Бойка, Ростислава Поточняка, Володимира Лінке, а Віктор Камарзаєв, Володимир Лозинський, Ярослав Думанський і Валентин Крячко проводили у «Металісті» свій останній сезон.

Можна звернути увагу, що серед згаданих виконавців є чимало тих, хто пройшов школу Валерія Лобановського в київському «Динамо», окрім авторитету встигнувши здобути у столиці певну кількість титулів національного масштабу і єврокубковий досвід. Рівень кваліфікації цих футболістів не підлягав сумніву і був вагомим аргументом для Лемешка, котрий з готовністю надавав їм шанс проявити себе у Харкові.

А ось Ігор Якубовський, навпаки, у 1986-му отримав запрошення спробувати свої сили в Києві. Відмовлятися не став, намагався закріпитися в чемпіонському складі, навіть відзначився голом під час одного з міжнародних товариських турнірів, одначе на офіційному рівні за «Динамо» так жодного разу і не зіграв. Це й не дивно, якщо зважити на рівень зірковості біло-синьої обойми тієї пори.

За півроку півзахисник повернувся до «Металіста». Можливо, трішки розчарований, але не спустошений – налаштований на подальшу роботу зі старими партнерами. Саме Якубовський порекомендував Лемешку забрати з Києва 20-річних Руслана Колоколова і Олега Деревинського, оборонця і хавбека відповідно. Відчував, що до динамівської основи хлопцям не пробитися, зате в «Металісті» їхні якості мають стати у пригоді. Тренер прислухався і таки перетягнув перспективних дублерів до себе. Деревинського – влітку 1987-го, Колоколова – трохи пізніше. Показово, що обом в підсумку судилося вийти в «старті» в переможному кубковому фіналі!

БУРЯК: СЛОВОМ І ДІЛОМ

У продовження теми трансферного зв’язку Київ – Харків згадаймо: в команді, яка розпочинала історичне сходження до кришталевої вершини, окрім названої пари новачків, також виступала ціла низка виконавців з динамівською школою за плечима. Це – і голкіпер Юрій Сивуха, і оборонці Юрій Махіня з Віктором Суслом, і півзахисники Леонід Буряк з Олександром Барановим, і нападник Олег Морозов.

Перехід Буряка, 5-разового чемпіона СРСР, володаря Кубка кубків та Суперкубка УЄФА, став неабиякою подією. Один із талановитіших вихованців Лобановського покинув «Динамо» наприкінці 1984-го, саме через конфлікт із тренером, після чого два сезони захищав кольори московського «Торпедо». Розпрощатися з автозаводцями його змусила травма. У 33 роки футболіст збирався робити операцію на ахілловому сухожиллі й, за власним зізнанням, починав розмірковувати про закінчення кар’єри. Але київські хірурги не поспішали з радикальним втручанням, обмежувалися лікувальними процедурами, робили уколи, аж поки гравець не відчув, що готовий до нових звершень.

І саме в цей час зателефонував Лемешко, спитав, чи не зміг би Леонід допомогти «Металісту». «Саме такий виклик мені й був потрібен!» – не приховував колишній динамівець.

Леонід БУРЯК провів у Харкові лише півтора роки, але залишив там по собі великий слід. Легендарний півзахисник і «Металіст» дуже допомогли один одному

Жоден з нових партнерів Буряка й близько не мав такого досвіду і таких регалій, проте в повсякденній поведінці титулованого новачка не було геть нічого зіркового. Ігор Якубовський розповідає, що незабаром після приїзду Леоніда запросив його в гості до свого товариша, де всі випили трішки шампанського і дуже гарно поспілкувалися.

«З боку Буряка я не відчував й натяку на зверхність. Навпаки, він легко ішов на контакт, поводився просто і доброзичливо. Зате на тренуваннях вражав повною зосередженістю, стовідсотковою віддачею. Наочно демонстрував, як потрібно ставитися до своєї справи. В тому числі – до безпосередньої підготовки до матчів. Хлопці у нас були веселі, розбитні, іноді хтось давав собі послаблення напередодні ігор, – посміхається капітан. – Але Леонід – ніколи. Справжній профі!».  

Однак і вихованців власне харківського футболу у «Металісті», на якого чекала славетна подорож, вистачало. Серед них – голкіпер Ігор Кутєпов, флангові оборонці Віктор Яловський і Віктор Ващенко, центрбек – Борис Деркач, правий півзахисник Олександр Іванов, нападник Олександр Єсипов. Найстаршому з них, Деркачу, на момент старту кубкового розіграшу виповнилося лише 23.

ПОВОРОТ ДО КРЕМАТОРІЮ 

До приходу Буряка найбільш віковим у команді був Юрій Сивуха – ще один харків’янин. У складі збірної СРСР він виборював «золото» на чемпіонаті світу-1977 (U-20), де відбив два пенальті під час післяматчевої фінальної серії. Того ж року перейшов в «Динамо», але конкуренції не витримав і з 1979-го знову захищав ворота «Метала».

У 1985-му відбулись події, які, за великим рахунком, могли зламати цього класного голкіпера. По-перше, на певний час Юрія залишила поза грою операція з видалення апендициту. По-друге, молодий й талановитий Кутєпов скористався своїм шансом, фактично позбавивши старшого товариша статусу воротаря №1. І нарешті відразу ж після червневого повернення Сивусі судилося сім раз вийняти м’яч із власних воріт у виїзному матчі зі «Спартаком» – 0:7…

Сам кіпер зізнається, що міг би не витримати такого психологічного удару, якби не Лемешко. «Краще один раз 0:7, чим сім раз по 0:1», – продекламував тренер, жодним чином не змінивши свого ставлення до досвідченого футболіста. Більше того, в наступні три сезони Юрій виходив на поле значно частіше за свого конкурента, хоча Кутєпов також не мав скаржитися на дефіцит ігрової практики. 

Євген Пилипович взагалі чітко розумів, коли саме можна й потрібно проявити подібну толерантність. Так само, як знав, коли треба завдати підопічним справжнього прочухана. А за словом у кишеню він не ліз ніколи. Два випадки, які сталися у клубному автобусі після прикрих поразок, обросли легендами і в цьому сенсі є дуже показовими. Одного разу Лемешко звернувся на світлофорі до водія асенізатора, що загальмував поруч: «Привіт, колего!» І побачивши здивоване обличчя, пояснив, що обидва вони «везуть г..но»… В іншій ситуації несподівано скомандував водію автобуса повертати на бокову вулицю, і коли за кілька хвилин той зніяковіло повідомив, що наразі вони прямують до крематорію, наголосив: «Саме туди цих… і треба відвезти!»

Євген ЛЕМЕШКО – у вирі подій і під час свого останнього приїзду до Києва (разом із Ігорем ЯКУБОВСЬКИМ, Юрієм СИВУХОЮ та Віктором УДОВЕНКОМ). Євген Пилипович пішов із життя у червні 2016-го у грецьких Салоніках

Ігор Якубовський зізнається, що особисто йому Лемешко нерідко погрожував позбавленням звання майстра спорту і щонайменше разів десять виганяв із команди. «Подібне могло трапитися, наприклад, коли тренер вважав, що я занадто зухвало відповів на його зауваження. Утім, Пилипич не тільки швидко закипав, але й швидко заспокоювався. Кожного разу хтось із його асистентів повертав мене, і за годину ми вже забували про усілякі суперечки, – розповідає Якубовський. – Через роки, коли я завітав у гості до Лемешка, ми якось, жартуючи, торкнулися цієї теми. «Вимагав, бо любив і цінував», – сміявся він».

На відміну від багатьох колег, Євген Пилипович напередодні чергового сезону не налаштовував футболістів на якійсь конкретний результат. Завдання-мінімум було зрозумілим – залишитися у вищій лізі, а вже протягом змагань, з огляду на ситуацію, можна корегувати цілі й замахуватися на щось серйозніше. 

ТІНЬ РОМАНЦЕВА

У липні 1987-го як раз і настав такий момент, коли наставник відчув: варто спробувати підняти планку. І дійсно, перше коло ювілейного, 50-го чемпіонату Союзу харків’яни завершили виїзною перемогою над «Зенітом» (2:1), розташувавшись на високому сьомому місці – лише в шести пунктах від «Спартака», що очолював таблицю і, як потім з’ясувалося, крокував до «золота». 

Тоді, на екваторі, відповідаючи на запитання кореспондента харківської газети «Красное Знамя» (її нинішня назва – «Час»), Євген Лемешко відзначав гарну фізичну форму підопічних, їхній бойовий дух і в цілому випромінював оптимізм:

«Розумію, що друге коло буде для нас важчим. Ближче до фінішу боротьба напевно загостриться, а «Металісту», через примхи календаря, належить грати з клубами із лідируючої шістки виключно у гостях. Тим не менш, ми налаштовані завоювати ще стільки ж очок, скільки вже маємо в своєму активі, тобто – 16. Хочемо за підсумками чемпіонату потрапити у число шістьох найкращих колективів країни», – резюмував 56-річний фахівець.

Між тим прийшла пора включитися і в кубкові перегони, з якими спочатку ніхто в місті не пов’язував особливих надій.

Літо 1987-го. «Металіст» напередодні свого історичного сходження 

Варто зауважити, що з 1984 року розіграши Кубку СРСР стали розбивати на дві умовні частини. Влітку та восени проводилися чотири стартові стадії, починаючи з 1/64-ї, а наступної весни – вирішальні, починаючи з чвертьфіналу. У сезоні-1987/88 клуби вищої ліги вступали у боротьбу з 1/16-ї, причому вперше із 1978-го протистояння цього та наступного раундів складалися із двох матчів – дома та на виїзді.

«На сніданок» «металістам» дісталася «Красная Пресня». Москвичі, представляли другу лігу, але у 1986-му ледве не підвищилися в класі, вигравши свою зону, та й взагалі прохідним опонентом не вважалися. Команда різко додала під керівництвом тоді ще тренера-початківця Олега Романцева, котрого вже за два роки покличуть у «Спартак». Грав за «Пресню» і 21-річний Василь Кульков, майбутній захисник того таки «Спартака», а надалі – «Бенфіки» та «Порту».

Лемешко не став мудрувати і в першому, домашньому матчі задіяв звичну тактичну схему 4 – 4 – 2 із Буряком на позиції під нападаючими. А героєм зустрічі судилося стати Олександру Малишенку. Цей невеличкий на зріст, напрочуд швидкий, та верткий форвард, який у 1987-му приїхав до Харкова із Ворошиловграда, двома тижнями раніше двічі вразив ворота «Зеніту», а тепер оформив дубль у ворота іншої російської команди.

1/16 фіналу. Перший матч
«МЕТАЛІСТ» Харків – «Красная Пресня» Москва 3:1 (1:0)
6 липня 1987 р. Харків. Стадіон «Металіст». 19 градусів. Сонячно. 9 600 глядачів.
Голи: 1:0 Малишенко (14), 2:0 Малишенко (48), 3:0 Баранов (72), 3:1 Іванов (89).
«Металіст»: Сивуха, Махіня, С.Кузнєцов, Сусло, Деркач (Якубовський, 27), Аджоєв, Буряк, Талько (Ващенко, 62), Деревинський, Тарасов (Баранов, 58), Малишенко.
Арбітр – Савкін (Балашиха).

На початку гри, щоправда, гості виглядали цікавіше, провели декілька гострих атак і в одному з випадків Юрія Сивуху навіть підстрахувала стійка. Але на той момент «Металіст» вже вів у рахунку: Малишенко замкнув головою крос Олега Деревинського. Надалі – слово газеті «Красное знамя»:

«Позиційні промахи в обороні змусили наставників харків'ян внести корективи. Замість Б.Деркача на поле вийшов І.Якубовський. О.Деревинський відтягнувся назад і зайняв місце в обороні. Після цього захисні порядки харків'ян стали діяти надійніше, і матч проходив уже під диктовку господарів поля. Ще до перерви могли збільшити рахунок Л.Буряк, Ю.Тарасов, але в цих епізодах надійно зіграв воротар москвичів В.Фурцев. Однак і він виявився безсилим відразу після початку другого тайму, коли О.Малишенко, отримавши м'яча у карному майданчику, обіграв захисника і чітко пробив у кут воріт. Потім він уже виступив у ролі асистента, і з його передачі О.Баранов забив третій гол.

І далі «Металіст» постійно тримав у напрузі оборону гостей. Здавалося, рахунок буде збільшений. Але перед самим фінальним свистком О.Іванов, який вийшов на заміну у москвичів, зумів перехитрити Ю.Сивуху і встановити остаточний результат».

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1964
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1966
Переможні грані кришталю: «Карпати» Львів. 1969

Матч-відповідь відбувся за 12 днів, упродовж яких «Металіст» провів дві напружені домашні зустрічі із іншими московськими клубами в рамках чемпіонату, здолавши ЦСКА (2:1) та розійшовшись миром із «Динамо» (1:1). Враховуючи щільний графік і результат першої гри із «Преснею», під час другого побачення з нею Лемешко вдався до ротації складу. Мабуть, саме це разом із певною самозаспокоєністю харків’ян ледве не зіграло з ними злий жарт. Адже суперник, що на попередніх стадіях посунув зі свого шляху два клуби першої ліги, ще не склав зброї.

1/16 фіналу. Матч-відповідь
«Красная Пресня» Москва – «МЕТАЛІСТ» Харків 1:1 (0:1)
18 липня 1987 р. Москва. Стадіон «Красная Пресня». 17 градусів. 1105 глядачів.
Голи: 1:0 Муравйов (12), 1:1 Якубовський (81).
«Металіст»: Кутєпов, Махіня (Яловський, 85), С.Кузнєцов, Сусло, Панчишин, Іванов (Ващенко, 58), Баранов (Єней, 58), Деревинський, Якубовський, Тарасов, Малишенко.
Арбітр – Хохряков (Йошкар-Ола).

«Москвичі з перших хвилин діяли дуже активно, з великим підйомом, – читаємо в звіті «Красного знамені». – І вже на 13-й хвилині А.Муравйoву вдалося вразити ворота І.Кутєпова. Забитий гол ще більше розпалив господарів поля. Адже їм досить було ще раз добитися успіху, і за результатами двох зустрічей вони отримували перевагу!

Але і харків'яни тепер уже всерйоз повели гру. Перш за все надійніше заграла оборона. А заміни, зроблені в середній лінії, дозволили енергійніше вести й атакуючі дії. Зрештою це принесло свої плоди: у другому таймі І.Якубовський зрівняв рахунок – 1:1».

Серед основних виконавців, яких Лемешко не долучав до другого матчу з «Преснею», був і моторний півзахисник атакуючого плану Гурам Аджоєв. В «Металіст» він перебрався із «Спартака», де упродовж двох років переважно виходив на заміни, але при цьому встиг здобути цінний досвід, в тому числі – єврокубковий. У 1986-му, відчуваючи нестачу ігрової практики, пристав на пропозицію харків’ян і наче був повністю задоволеним своїм вибором. За досить короткий термін Аджоєв став одним із лідерів команди і улюбленцем місцевої публіки. Але…

На другу частину сезону у цього безперечно талановитого хавбека з’явилися нові плани, які були зумовлені несподіваним запрошенням із Тбілісі. Відмовити клубу з рідного міста, де він народився й робив перші футбольні кроки, Аджоєв не міг. Зібравши речі та вирушивши на південь, ще в середині серпня він встиг зіграти за «Динамо» в кубковому турнірі. Переходи у той час оформлювалися достатньо просто…

ПРОБУДЖЕННЯ ТАРАСОВА  

У липні середня лінія «Металіста» взагалі зазнала відчутних кадрових втрат. Окрім Аджоєва, через травму на місяць вилетів технічний лівий крайок Ігор Талько, стільки ж приблизно перебував поза грою універсал Деревинський, який зламав руку. Як наслідок, команда зазнала поразок у Дніпропетровську та Донецьку й до першого двобою 1/8 фіналу Кубку СРСР підійшла не в найкращому стані.

Та й наступний суперник – сухумське «Динамо», хоч і залишався єдиним клубом другої ліги, що дістався цієї стадії, не дуже й підходив на роль хлопчика для биття. Зокрема, наробив галасу, здолавши у попередньому раунді одноклубників із Мінську – 1:2 і 1:0. Білоруси, між іншим, починали розіграш у статусі чинних фіналістів турніру, а проти грузинів обидва рази виставляли бойовий склад. І все ж таки – поступилися.

А ось харків’яни в домашній зустрічі з «Динамо» зробили все, щоб перетворити другий матч на формальність. Уже на стартовій хвилині Буряк витонченим крученим ударом зі штрафного відкрив рахунок і ніби запропонував партнерам рішуче братися за справу.

У 1/8 фіналу атакуючий дует «Металіста» – Олександр МАЛИШЕНКО (ліворуч) і Юрій ТАРАСОВ – проявив себе з найкращого боку

«Тренери господарів ввели до складу ряд молодих гравців, – відзначав на шпальтах «Советского спорта» відомий харківський журналіст Юрій Грот. – І саме останні задавали тон у грі, доводячи, що даремно їх тримають на лавці запасних у іграх чемпіонату. Іванов, Єсипов, Яловський, Єней грали цікаво, змістовно, з вогником. Щоправда, голи в цьому матчі забивали більш досвідчені футболісти».

1/8 фіналу. Перший матч
«МЕТАЛІСТ» Харків – «Динамо» Сухумі 3:0 (2:0)
4 серпня 1987 р. Харків. Стадіон «Металіст». 21 градус. Ясно. 11 000 глядачів.
Голи: 1:0 Буряк (1), 2:0 Малишенко (38), 3:0 Малишенко (65).
«Металіст»: Сивуха, Яловський, С.Кузнєцов, Сусло, Деркач, Єней (Іванов, 46), Буряк, Єсипов (Ващенко, 64), Якубовський (Баранов, 34), Тарасов, Малишенко.
Арбітр – Александров (Ярославль).

Зі свого боку видання «Красное знамя» зазначало, що зовні гра «Металіста» виглядала простою, але саме ця раціональність давала підопічним Лемешка очевидні переваги:

«Раз по раз стали виникати небезпечні ситуації біля воріт гостей. Відмінні можливості досягти успіху мали Тарасов, Малишенко, потужний удар Деркача відбила поперечина. Нарешті Малишенку під кінець першого тайму вдалося пройти крізь стрій захисників і після «стінки» з Тарасовим подвоїти рахунок.

Другий тайм розпочався спалахами активності гостей, але найнебезпечніші ситуації знову створювали харків'яни. Ще двічі м'яч потрапляв у стійку воріт, в декількох випадках виручив свою команду воротар «Динамо» Бенідзе. Але і він не зміг захистити ворота після стрімкого проходу по флангу Іванова та його прострілу, на який вчасно вийшов Малишенко – 3:0!».

Попри такий результат, на матч-відповідь столиця Абхазії чекала немов на свято, і на трибунах місцевого стадіону нема де було яблуку впасти. І яка ж ейфорія охопила глядачів, коли вже на 5-й хвилині лідер динамівців Роман Хагба гарматним пострілом зі штрафного змусив Сивуху виймати м'яч із сітки. Втім, продовжити у тому ж дусі – тобто так, як це зробив у Харкові «Металіст», господарі не спромоглися. Їх більш досвідчені опоненти швидко взяли гру під свій контроль і ще до перерви вийшли вперед. Це Юрій Тарасов двічі виявився найвправнішим після прострілів Іванова та Махіні, записавши до свого доробку дубль і остаточно поховавши інтригу в цьому протистоянні.

1/8 фіналу. Матч-відповідь
«Динамо» Сухумі – «МЕТАЛІСТ» Харків 1:2 (1:2)
15 серпня 1987 р. Сухумі. Республіканський стадіон. 28 градусів. Сонячно. 10 000 глядачів.
Голи: 1:0 Хагба (6), 1:1 Тарасов (14), 1:2 Тарасов (41).
«Металіст»: Сивуха, Махіня, С.Кузнєцов, Панчишин, Деркач, Іванов (Єней, 46), Якубовський (Баранов, 46), Буряк, Талько, Тарасов, Малишенко (Яловський, 63).
Арбітр – Галіков (Ленінград).

Як резюмував оглядач тижневика «Футбол-Хокей» Анатолій Коршунов, рівень майстерності суперників був непорівнянний, і на щось розраховувати «Динамо» могло б хіба що за рахунок постійного тиску і шалених швидкостей:

«Єдиний матч 1/8 фіналу, у якому зустрілися клуби вищої та другої ліг, лише підкреслював прірву, яка існує між ними, – констатував автор. – У сухумській команді є обдаровані молоді футболісти, є й досвідчені – такі як, наприклад, Хагба, но різниця командної майстерності була помітна неозброєним оком. Сухумці вдома старалися, як могли, навіть відкрили рахунок, але «Металіст», навіть особливо не прагнучи перемоги, досяг її.

Цікаво, що чим спокійнішою була гра, тим більш помітною була техніко-тактична перевага гостей. Коли ж господарі пропонували високий темп і натиск, то досвідченим захисникам харків'ян доводилося важче – стримувати тиск вдавалося лише ціною порушення правил. Мабуть, не лише порядок спроможний поставити під сумнів клас…» 

СИНЬО-ЖОВТИЙ ВІТЕР З ПІВНОЧІ

Локальне завдання було вирішене, і про Кубок СРСР можна було забути на вісім місяців – до квітня 1988-го, коли мали відбутися чвертьфінали.

А ось плани щодо потрапляння до чільної шістки чемпіонату-1987 «Металісту» втілити в життя не вдалося. Харків загальмував і в останньому турі, у середині листопада, поступившись на власному полі «Нефтчі», навіть був виштовхнутий із «десятки». Ще за три дні підопічні Лемешка могли взяти свій перший титул, але у фіналі другого розіграшу Кубку федерації (мертвонароджений турнір, де ледве не всі команди виступали напіврезервними складами, проіснував лише п'ять років) під дахом московського манежу поступилися «Спартаку» – 1:4.

Щодо приємних і пам’ятних для прихильників «Металіста» подій завершальної частини сезону, то тут можна виокремити хіба що 100-й офіційний гол Леоніда Буряка, який дозволив прославленому футболістові увійти до символічного Клубу Григорія Федотова. 

Членський квиток, дуже почесний навіть для форварда, тим більше – для півзахисника, ветеран оформив 8 листопада, ефектним парашутом запустивши м'яча за комірець голкіперу «Арарата» Подшивалову і принісши своїй команді мінімальну перемогу.

– Дуже радий, що досяг цієї вершини, – ділився враженнями розчулений герой вечора. – Особливо з урахуванням того, що рік тому я вважав свою кар'єру завершеною. Вдячний тренерам «Металіста», що повірили в мене і запросили в команду, вдячний партнерам – за підтримку. Наразі залишати футбол не збираюсь!

Беззаперечно, допомога наддосвідченого диригента атак була потрібна харків'янам і наступного сезону. Тим більше, що ще перед його стартом команду з різних причин залишили оборонці Махіня з Кузнєцовим, а також забивний форвард Малишенко, що вирушив до рідного Ворошиловграда.

Натомість із «Гурії» Лемешко запросив непоступливого бійця – центрального захисника Миколу Романчука, який до того встиг добре проявити себе під час виступів у Ростові-на-Дону та Одесі. Із Києва приїхав відрекомендований Якубовським Руслан Колоколов, про якого йшла мова вище, і якого Євген Пилипович бачив на правому фланзі оборони. Лінію нападу мав підсилити Олег Морозов, якому, попри участь в матчі за Суперкубок УЄФА, також не вдалося закріпитися в «Динамо», і той таки Хагба, котрий, як виявилось, не дарма забивав «Металісту» в Сухумі. 

Але головною новиною і водночас найважливішим надбанням стало повернення Аджоєва. У Тбілісі той себе так і не знайшов, вирішивши зрештою вдруге увійти у «металеву» річку. Тут на Гурама ніхто образи не тримав. Тренери, партнери, вболівальники прийняли як свого.

Протягом своєї кар'єри Гурам АДЖОЄВ (із трофеєм) двічі повертався до «Металіста», а остаточно розпрощався з Харковом лише в 1992-му

Щодо харківських прихильників футболу, то й вони у цій історії грали надважливу роль. За свідченням старожилів, фанатський рух у місті був започаткований приблизно у 1982 році, тобто саме тоді, коли команда виборола путівку до вищого дивізіону. У той час наче сама собою сформувалася активна група однодумців, ядро, яке отримало назву «Північ права». Хлопці приходили на матчі у шарфах, які нерідко в'язали для них матері, складали та скандували тематичні речівки, в усьому демонстрували свою незалежність і несхожість з іншою публікою.

Кажуть, що саме харків'яни першими серед «колег» почали пропагувати на секторі синьо-жовті кольори. Далеко не всі з них заглиблювалися в історичні тонкощі, і дехто навіть розмахував перегорнутими прапорами з тризубом, схожим на виделку. Але головне, що «металісти» вже тоді свідомо ідентифікували себе з Україною. 



Певний час на витівки молоді правоохоронці дивилися крізь пальці, поки десь у 1986-му не отримали сигнал, що своєю бездіяльністю сприяють розквіту націоналістичних настроїв. З тих пір для фанів почалися важкі часи. Синьо-жовту символіку відбирали, а тих, хто намагався прослизнути на сектор із забороненою атрибутикою, потім відловлювали, заганяли в розташований безпосередньо на стадіоні спортзал і нещадно били. Але тим самим лише розпалювали ненависть хлопців до загниваючої радянської системи і надихали на нові прояви непокору і подвиги.

80-ті. Харків. За «Металіст»!

Безумовно, у першій половині 1988-го був готовий до подвигів і сам «Металіст». І перш ніж у квітні відновити виступи у Кубку СРСР, встиг наробити галасу, на очах у 30 тисяч власних вболівальників завдавши поразки чинному на той момент чемпіону «Спартаку» з рахунком 2:0.

Щоправда, той виграш, хоча він і ощасливив велику армію футбольних фанів по всій Україні, був лише спалахом. Команді відверто бракувало стабільності, і в п’яти стартових турах перемога над спартачами виявилися єдиною. В чотирьох інших підопічні Лемешка спромоглися набрати лише один бал і скотилися на друге з кінця, чотирнадцяте місце.

МІСІЯ БАРАНОВА

Тож і в кубковому чвертьфіналі проти першолігового «Ротора» харків’яни не виглядали стовідсотковим фаворитом. Хоча б через те, що на попередній стадії з волгоградцями нічого не змогло вдіяти навіть «Динамо» Валерія Лобановського, у двох матчах пропустивши чотири м’ячі – 3:2 і 0:2. 

Багато хто навіть згадував фіаско, яке спіткало підопічних Лемешка на аналогічному етапі розіграшу-1986/87, коли «Метал» на своєму полі не зміг розпечатати ворота друголігової сімферопольскої «Таврії» і в підсумку поступився їй по пенальті.

Вдруге наступити на одні й ті самі граблі досвідчений наставник просто не міг, і напередодні зустрічі з волгоградцями його хлопців (більшість з них також гарно пам’ятала таврійський ляпас) очікувала дуже серйозна «накачка». Настільки серйозна, що почавши гру, господарі, навіть попри гарячу підтримку власних трибун, виглядали куди більш затиснутими, ніж їхні суперники.

1/4 фіналу
«МЕТАЛІСТ» Харків – «Ротор» Волгоград 1:0 (0:0)
12 квітня 1988 р. Харків. Стадіон «Металіст». 10 градусів. Сонячно. 12 000 глядачів.
Гол: 1:0 Баранов (63).
«Металіст»: Сивуха, Деревинський (Хагба, 46), Романчук, Панчишин (Колоколов, 20), Деркач, Ващенко, Буряк (Якубовський, 77), Сусло, Баранов, Тарасов, Морозов.
«Ротор»: Клейменов, Большаков, Скрипник, Стогов (Шаймухеметов, 77), Куліш, Хомутецький, О.Сергєєв (Хохлов, 72), Андрєєв (Чупін, 70), Суровікін, Нікітін, С.Сергєєв. Тренер – Прокопенко.
Арбітр – Горінас (Бірштонас).

Натомість 43-річний тренер Віктор Прокопенко, усі найкращі досягнення якого на чолі «Чорноморця» та «Шахтаря» ще були попереду, привіз до Харкова дійсно конкурентоспроможну команду, що впевнено крокувала до вищого дивізіону. І невідомо, як би все закінчилося, коли б не вдала гра Сивухи, котрий принаймні двічі рятував партнерів після ударів Олександра Нікітіна.

Напередодні Ігор Кутєпов пропустив три сухі м’ячі від київського «Динамо» в матчі чемпіонату, і, не виключено, саме це підштовхнуло Лемешка довірити Юрію останній рубіж. Як виявилося, передчуття Євгена Пилиповича не зрадило.



Правильним виявилося і рішення випустити на другий тайм свіжого Хагбу – на це, зокрема, звернув увагу «Футбол-Хокей». Далі – фрагмент звіту про харківський поєдинок, надрукований в московському тижневику:

«Господарі намагалися вести гру через Л.Буряка, який робив все для того, щоб вона придбала необхідну стрункість і максимальне загострення в атаці. У другому таймі заміна О.Деревинського на вправного Р.Хагбу допомогла «Металісту» посилити тиск на ворота Клейменова. А розв'язка наступила на 63-й хвилині після того, як півзахисник харків'ян О.Баранов свою участь в черговому штурмі завершив хльостким ударом.

Очікуваний слідом за пропущеним голом сплеск активності волгоградців не застав зненацька «Металіст». Господарі не пішли в глуху оборону, оскільки такий маневр майже за півгодини до кінця зустрічі не тільки є прикрим для трибун, але й загрожує неприємностями. Харків'яни тепер намагалися якомога довше тримати м'яч, розігрувати його до вірного в розрахунку на вибухові ривки О.Морозова і винахідливість в чужому карному майданчику Ю.Тарасова.

«Металіст» не повторив своєї торішньої помилки і, хоча на шляху до півфіналу перемагав нижчі за рангом клуби, навряд чи можна вважати його просування вперед кубковими сходами легким і безпроблемним».

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1974
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1978
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1980

Про автора переможного голу Олександра Баранова варто сказати окремо. Киянин, він на початку 80-х довго і марно чекав на свій шанс, виступаючи за динамівський дубль. У «Металіст» прийшов у 1986-му до того встигнувши пограти за вже згадану «Таврію» та навіть за московський «Спартак». 195 сантиметрів зросту не дозволяли сплутати Баранова з іншими виконавцями, при цьому навіть зі своїми солідними габаритами Олександр виглядав маневреним і рухливим.

Олександр БАРАНОВ рветься до воріт «Торпедо». Як і в матчі проти «Ротора», у фіналі він також відзначився голом

Зазвичай Баранов діяв у середині поля, де міг успішно справлятися з функціями опорника та креативщика. Він був не тільки незамінним під час боротьби на другому поверсі, але й вирізнявся неабиякими диспетчерськими здібностями. Лемешко дуже цінив свого гренадера саме за його футбольний розум, і, за легендою, одного разу на тренуванні відвісив тому оригінальний комплімент: «Знаєш, Баранов, якщо твою голову пришити собаці, він збожеволіє!». Вигадка це, чи ні, – достеменно не відомо, але, принаймні, такий жарт дійсно відповідав стилю знаменитого керманича.

До речі, Баранов разом із Якубовським та Тарасовим увійшов до трійки гравців, які не пропустили жодного з семи матчів того тріумфального кубкового розіграшу.
 
ЩАСЛИВА ПОМИЛКА УДОВЕНКА
 
«Металіст» став першим півфіналістом Кубку СРСР, діставшись цієї стадії на день раніше, ніж «Дніпро», московське «Торпедо» та «Жальгіріс». Саме з останнім, чинним бронзовим призером, і випало схрестити шпаги харків'янам. І саме це протистояння, наполягали скептично налаштовані ЗМІ, мало стати для підопічних Лемешка першою повноцінною перевіркою у поточному змаганні. Адже на попередніх етапах український колектив мав справу виключно з представниками нижчих ліг.

Прибалтійський клуб справедливо вважався головним відкриттям першої половини сезону в Радянському Союзі і до кубкового двобою підійшов у статусі одноосібного лідеру чемпіонату! Складена саме на базі «Жільгіріса» студентська збірна СРСР виграла «золото» Всесвітньої Універсіади-1987 у Загребі. Лідеру атак литовського гранду Армінасу Нарбековасу і центрбеку Арвідасу Янонісу за кілька місяців судилося вибороти олімпійське «золото» у Сеулі, а ще одному захисникові В'ячеславу Сукрістову – європейське «срібло» у Мюнхені. Словом, суперник був ще той подарунок.

Не додала оптимізму прихильникам української команди і очна суперечка в рамках першості країни, яка сталася за два з половиною тижні до півфіналу. 30 квітня у Вільнюсі господарі здолали «Металіст» за відчутної ігрової переваги, хоча й забили лишень на один м'яч більше – 2:1. 



Не виключено, саме ця невдача стала фундаментом для кубкового реваншу харків'ян, адже коли вони готувалися до наступної зустрічі з литовцями, мало хто сумнівався у ще одній перемозі хлопців Беньямінаса Зелькявічуса. І справа не в тому, що відповідні прогнози зустрічалися на шпальтах газет. Головне, що подібні настрої, схоже, пустили свої сходи у головах футболістів «Жальгіріса». Навіть попри те, що ті ніколи не діставалися кришталевого фіналу.

Шанси «Металіста» могли б вирости завдяки підтримці власних уболівальників, але цього разу єдиний матч мав відбутися у Вільнюсі. Господаря визначав жереб, який випало витягнути одному з помічників Лемешка – Віктору Удовенку. Першу капсулу з папірцем той від хвилювання впустив на підлогу, але піднімати не став, вирішивши відкрити іншу...

Віктор Михайлович, якого спеціально відряджали до Москви для участі у цій важливій процедурі, розповідав, що навіть боявся дзвонити на базу «Металіста». Коли ж наважився, слухалку взяв сам головний тренер і відразу запитав: «Ну що, Віктор?» (з наголосом на останній склад). «Півфінал – у Вільнюсі, фінал – у Москві», – швидко протараторив Удовенко і відразу від’єднався, розуміючи, якою може бути реакція співрозмовника. Не міг він знати тоді, що витягнув для свого клубу щасливий квиток.

Місцевий стадіон у литовській столиці, що вміщував близько 14 тисяч глядачів, був переповнений, люди сиділи навіть на сходах. Публіка гнала господарів уперед, а ті, як свідчать очевидці, розпочали вкрай невпевнено. Вони знали, що переважають суперника, але коли відчули, що щось пішло не так, занервували і довго не могли намацати свою гру.

Півфінал у Вільнюсі. Ніхто не хотів поступатися

Звісно, партнерів підвів досвідчений голкіпер Вацлавас Юркус, помилки якого на 7-й та 68-й хвилинах призвели до голів «Металіста». Ось як описує їх на шпальтах тижневика «Футбол-Хокей» Олександр Львов:

«Важко сказати, чому раптом Юркус покинув свої ворота рівно настільки, наскільки це давало можливість м'ячу, що був посланий по дузі у бік воріт, опинитися в сітці. Зробив це півзахисник гостей Іванов, вирішивши не чекати партнерів, які трохи відстали на шляху до карного майданчика.

Та й у другому епізоді Юркус явно погарячкував, коли «зачепив рукою» Морозова, який увірвався до володінь голкіпера («Советский спорт», описуючи цей епізод, зазначив, що Юркус фолив на Ващенку – К.П.). Тим більше форвард «Металіста», навіть якщо б і йшов від воротаря, то мав опинитися в зоні, звідки вразити ціль було набагато складніше, ніж з одинадцятиметрової позначки, на яку без вагань миттєво вказав О.Спірін.

Якубовський свого шансу не змарнував. І господарі змушені були вдруге розпочати з центра під скандування трибун, які вимагали видалити з поля... суддю».

У другому таймі «Жальгіріс» нарешті активізувався. І якщо після потужного «пострілу» Яноніса стійка виручила гостей, то Нарбековасу відверто пощастило – його удар скорегував рикошет від захисника і дезорієнтував Сивуху. Після цього епізоду рахунок став рівним, але чи не перший наступний укол «Металіста» завершився призначенням пенальті і другим голом у ворота Юркуса.

1/2 фіналу
«Жальгіріс» Вільнюс – «МЕТАЛІСТ» Харків 1:2 (0:1)
18 травня 1988 р. Вільнюс. ЦС «Жальгіріс». 20 градусів. Хмарно. У другому таймі дощ. 16 000 глядачів.
Голи: 0:1 Іванов (7), 1:1 Нарбековас (66), 1:2 Якубовський (68, з пенальті).
«Жальгіріс»: Юркус, Панкратьєв, Сукристов, Мажейкіс, Яноніс, Квілюнас, Баранаускас, Іванаускас, Якубаускас, Расюкас (Фрідрікас, 64), Нарбековас.Тренер – Зелькявічус.
«Металіст»: Сивуха, Колоколов (Яловський, 88), Романчук, Панчишин, Деревинский, Іванов, Баранов (Буряк, 68), Ващенко, Якубовський, Тарасов (Морозов, 55), Аджоєв.
Арбітр – Спірін (Москва).

Надалі харків'янам доводилося важко, але вдалі кадрові й тактичні рішення Лемешка у підсумку виявилися вирішальними.

«Віддавши всі сили оборони, «Металіст» тим не менш не вважав за потрібне відкликати назад Аджоєва і Морозова, котрі чатували в центрі поля, – читаємо далі у звіті Львова. – Останній вийшов на заміну через десять хвилин після перерви і зайняв місце Тарасова, якому явно не вдався матч у Вільнюсі. Такий тренерський хід, як показали подальші події, себе виправдав. Ривки Морозова нервували захисників господарів, моментами вимушених зупиняти проходи нападника недозволеними прийомами. В напрузі тримав їх і Аджоєв, який з'являвся то на одному фланзі атак «Металіста», то на іншому.

У середині другого тайму на поле з'явився досвідчений Буряк, за допомогою якого тренери харків'ян розраховували зміцнити центр поля, де м'яч в ногах їх підопічних практично не затримувався. І тут вони не прорахувалися. Уміння Буряка взяти ігрову паузу, налагодити зв'язки допомогло гостям. Особливо в ті спекотні моменти, коли стрілка секундоміра невблаганно наближалася до кінця…»

І все ж таки тим, хто переживав за харківський клуб, хотілося більшого. Журналісти газети «Красное знамя» вже дивилися вперед:

«Перемога, звичайно, радує завжди. Вона – як бальзам на душі вболівальників. І в них уже зародилася боязка надія: «А раптом ...» Але справа, зрештою, не в тому, чи привезе «Металіст» кубок до Харкова. Головне, чи покаже він в Москві гру, гідну фіналіста, або виконуватиме роль статиста? Очікувати відповідь на це питання залишилося недовго».

«ТА ПІШОВ ТИ!»

На кшталт півфіналу, титульному бою для команди Лемешка судилося стати гостьовим. Адже у радянській столиці її очікувала зустріч із московським «Торпедо», котре право позмагатися за кубок вибороло у «Дніпра». В надзвичайно упертому двобої автозаводці продемонстрували кращу фізичну готовність і довшу лавку запасних. За рахунок «джокерів», які з’явилися на полі в другому таймі, «чорно-білі» дотиснули суперника, і вже у доданий час Микола Савичев забив єдиний м’яч – 1:0.

Фінал вже у вісімнадцяте в історії розіграшу мав відбутися на стадіоні «Динамо», який, щоправда, востаннє перед цим удостоювався такої честі ще в 1977-му. «Торпедо» підходило до матчу в ролі фавориту і тому що грало вдома, і тому що під орудою свого наставника Валентина Іванова двічі встигло виграти Кубок СРСР – 1968-му та 1986-му, і тому що за останні п’ять років у шістьох випадках обігравало «Металіст», поступившись йому лише раз. Утім, в національному чемпіонаті-1988 автозаводці не виблискували, і хоча розташовувалися в таблиці вище за харківський клуб, в квітневій московській сутичці перемогти його не змогли – 1:1.

Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1982
Переможні грані кришталю: «Шахтар» Донецьк. 1983
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1985
Переможні грані кришталю: «Динамо» Київ. 1987

Напередодні фіналу Євген Лемешко прийняв кілька дуже непростих і вкрай важливих кадрових рішень. Перш за все, довірив місце у воротах Ігорю Кутєпову, хоча починаючи з 1/8 фіналу в кубку надавав перевагу виключно Сивусі. Навряд чи тільки через те, що молодий голкіпер впевненіше діяв на виходах. Так, тренер, як запевняють його колишні підопічні, володів якимось звірячим чуттям і нерідко робив свій вибір на користь того чи іншого гравця всупереч будь-якій логіці. Але в даному випадку все ж таки була конкретна причина, через яку досвідчений Сивуха залишився на лавці. «Це особлива історія, – зізнавався Лемешко. – Не ділитимусь нею, аби нікого не скомпрометувати».

Юрій СИВУХА і Євген ЛЕМЕШКО після переможного фіналу 

Зате Деркача і Романчука, які під час безпосередньої підготовки до гри порушили режим, фахівець покривати не став. За словами Євгена Пилиповича, питання взагалі стояло про відчислення обох захисників із команди, однак він пообіцяв прийняти остаточне рішення після фіналу. Розумів, що на тому етапі результат був важливіший за педагогічні уроки. У підсумку в Москві Деркач на поле так і не вийшов, а от Романчук відіграв у центрі оборони всі 90 хвилин і після фінального свистка побіг до наставника – дякувати за довіру. «Да пішов ти!» – тільки й відмахнувся Лемешко, уявляючи, яким би був цей діалог в разі поразки.

Отримав місце у основному складі й Буряк, хоча, на думку тренера, в той час не показував футбол, який чекали від нього вболівальники. Але, враховуючи статус матчу, бажання ветерана показати себе в місті, де його обожнювали, Лемешко кинув Леоніда у бій. І не пожалкував.

РУКА, ЩЕЛЕПА І ГОЛОВА

І ось прийшла довгоочікувана, остання субота травня. Стадіон не був заповнений вщент, але 30 тисяч на трибунах зібралося, з яких чи не третину складали вболівальники «Металіста», ставши справжнім 12-м гравцем.

До речі, серед українських прихильників футболу напевне були й ті, хто бажав удачі торпедівцям. Нічого дивного, адже лише перемога останніх надавала змогу київському «Динамо», що завершило чемпіонат-1987 на 6-й позиції, отримати путівку до Кубку УЄФА. Утім, гадаю, подібні однолюби в ті часи все-таки перебували в меншості.

Кому з членів суддівської бригади належало працювати в полі, безпосередньо під трибунами вирішив жереб, наділивши відповідними повноваженнями Івана Тимошенка. За календарем фінал збігся із Днем прикордонника, і тому право першого удару по м’ячу було надано Микиті Карацупі – Герою Радянського Союзу, полковнику прикордонних військ. А вже після цього трель свистка арбітра сповістила про початок вирішальної суперечки.

За хвилину до стартового свистка. Рукостискання Микити КАРАЦУПИ та Ігоря ЯКУБОВСЬКОГО

Налаштовуючи футболістів на гру, Лемешку вдалося витримати необхідний баланс – і зарядити хлопців на боротьбу, і не дати перегоріти. Так, в діях гостей не було розкутості, що й не дивно, але й розгубленими вони не виглядали. 

Фінал
«Торпедо» Москва – «МЕТАЛІСТ» Харків 0:2 (0:1)
28 травня 1988 р. Москва. Стадіон «Динамо». 25 градусів. Сонячно. 30 000 глядачів.
Голи: 0:1 Аджоєв (42, з пенальті), 0:2 Баранов (61).
«Торпедо»: Саричев, Полукаров, Ковач, Пригода, Роговськой, Єременко (Гришин, 48), Кобзєв, Рудаков (Писарєв, 38), М.Савичев (Жуков, 63), Ширинбеков, Агашков. Тренер – Іванов.
«Металіст»: Кутєпов, Колоколов (Яловський, 51), Романчук, Панчишин, Деревинський, Іванов (Хагба, 79), Буряк, Ващенко (Баранов, 46), Якубовський, Тарасов, Аджоєв. Тренер – Лемешко.
Попередження: Тарасов, Деревинський.
Арбітр – Тимошенко (Ростов-на-Дону), асистенти – Жук (Мінськ), Хохряков (Йошкар-Ола).

Ось як в своєму звіті на шпальтах тижневика «Футбол-Хокей» характеризував гру «Металіста» відомий в минулому нападник і тренер Віталій Шевченко:

«Говорячи по-чоловічому, харків'яни більше налаштувалися на перемогу, глибше усвідомили, що за неї треба боротися, не шкодуючи живота свого, і що прийде вона тільки через тяжку працю.

Оборону гості побудували в чотири захисники, щільно прикриваючи зони, і тільки Панчишин грав строго індивідуально по Кобзєву. На позиції опорного хавбека корисно діяв Якубовський, відчутною була підтримка двох активних крайніх півзахисників. Буряк виглядав вільним художником, але не цурався чорнової роботи і ззаду, допомагаючи іншим гравцям середньої лінії в міру своєї сили. На вістря був висунутий лишень заряджений на чужі ворота Тарасов, а Аджоєв відтягувався назад, доповнюючи групу гравців середньої лінії. Від оборонних обов'язків був звільнений тільки Тарасов.

Вдало вишикувалася гра «Металіста» і на контратаках, на яких їх зобов'язувало діяти становище гостей. Уже в першому таймі їм тричі вдавалося втекти у відрив, що врешті-решт і призвело до пенальті».

11-метровий у ворота «Торпедо» було призначено, коли Олексій Єременко рукою фактично зняв м'яч з голови Аджоєва після чудового кросу Буряка з правого флангу. Право завдати відповідального удару Буряк із Якубовським, якось навіть не змовляючись, довірили Аджоєву. Не виключено, на спільне рішення досвідчених пенальтістів вплинув той факт, що обидва навесні встигнули по разу схибити з «точки». Буряк – на початку квітня, у грі з тим таки «Торпедо», Якубовський буквально напередодні – 22 травня, у двобої із «Зенітом».

Як би там не було, Аджоєв рішуче підійшов до м’яча і щосили вгатив його під поперечину – 1:0!

Одна з напружених миттєвостей фіналу

Так «Металіст» забив у роздягальню, а на другий тайм вийшов із високим Олександром Барановим у складі, який мав допомогти партнерам нейтралізувати небезпеку з повітря.

«Ми знали, що у торпедівців активно діє середня ланка, де особливо виділяються Кобзєв і Рудаков. А якщо до цього додати небезпечні контрвипади Агашкова і Ширинбекова, то захисту «Металіста» звичайно було нелегко. Ващенко не зміг упоратися з Кобзєвим, і ми були вимушені замінити його на Баранова. Водночас Аджоєв відійшов у півзахист і по можливості допомагав своїм товаришам по нападу», – коментував свій хід Лемешко.

Ще одна рокіровка, до якої тренеру довелося вдатися незабаром після поновлення гри, була вимушеною. 22-річний Віктор Яловський замінив на правому фланзі оборони ровесника Руслана Колоколова – у того під час чергового зіткнення тріснула щелепа (молодий оборонець залишив стадіон на кареті швидкої допомоги, через що і відсутній на колективних знімках, зроблених після гри). У переможному розіграші Яловського частіше випускали на кілька останніх хвилин, аби потягнути час і дати перевести подих партнерам, але і надважливий московський іспит він здав на відмінно.

Проте справжнім джокером «Металіста» все-таки виявився Баранов. На 61-й хвилині Якубовський вдало вступив у відбір на чужій половині поля, Буряк віддав пас на Аджоєва, а той від лівої бровки по високій дузі спрямував м'яч у центр карного майданчика. Для Баранова то була справжня цукерочка, і легко відклеївшись від Ширинбекова, він потужно пробив головою – 2:0!

Це вже була серйозна заявка на перемогу, і за великим рахунком отямитися після другого ляпасу москвичі так і не зуміли.



«Вважаю, харків'яни від початку і до кінця завдяки неймовірній самовідданості, зарядженості на боротьбу і найсуворішій ігровій дисципліні здійснили все, що планували в грі проти суперника, котрий перш за все розраховував на перевагу в командному класі.

Торпедівцям цього класу, вважаю, не вистачило. Принаймні, гості, діючи від оборони, не дозволили москвичам створити достатньої кількості гольових ситуацій, яка б перетворилася в якість. Самі ж вичавили максимум користі з мінімуму можливостей», – резюмував у своєму звіті Віталій Шевченко.

Коло пошани – особливий ритуал

Зі свого боку кореспондент «Советского спорту» Юрій Сегеневич акцентував увагу читачів на діях переможців, які «додавали у грі й закінчували її під оплески глядачів»: 
 
«Приємно було спостерігати радісні обійми харків'ян! «У фіналі всі рівні», – пам'ятаєте ці слова Лемешка? Але у фіналі завжди визначається переможець, і цього разу шанувальники «Металіста» можуть бути задоволені. Після «несподіваної» перемоги над «Жальгірісом» харків'яни добилися такої ж «несподіваної» перемоги над торпедівцями. І, звичайно, це стало можливим тільки тому, що на шляху до перемоги в кубковому турнірі «Металіст» показав себе не тільки командою з характером, але й командою, яка вміє грати в якісний футбол!»

НАЙКРАЩИЙ ПОДАРУНОК

Найкориснішими гравцями матчу у складах фіналістів визнали Сергія Пригоду і Гурама Аджоєва. При цьому, на думку багатьох журналістів, чи не найсильнішу гру в сезоні продемонстрував і Леонід Буряк. Знаменитий плеймейкер, для якого цей Кубок СРСР став уже п'ятим у кар'єрі, просто сяяв, відповідаючи на запитання журналістів: «Так, «Металіст» нинішнього сезону в першості країни грає не досить успішно, але виграш кубка у складі харків'ян для мене – найкращий подарунок!»

Як з’ясувалося, московський фінал став для Буряк останнім матчем за «Металіст», та й взагалі – останнім офіційним матчем на території колишнього СРСР. На півзахисника вже чекала Фінляндія, де за два роки він і повісив бутси на цвях. Саме Буряку Лемешко вирішив виділити єдину «Волгу», якою преміювало команду керівництво заводу імені Малишева. Інші переможці отримали куди скромнішу нагороду – по велосипеду та маленькому телевізору «Електроніка».

За словами Євгена Пилиповича, це не відповідало щедрим обіцянкам, які надавали йому згори, і які він переказував підопічним. Власне тому, запевняв в одному з інтерв'ю Лемешко, він і залишив «Металіст» – не міг дивитися хлопцям у очі.

Але чи насправді такою була головна причина розставання тренера з командою? Той таки Ігор Якубовський, наприклад, згадуючи події більш ніж 30-річної давнини, зазначає, що на відміну від 1983-го, коли «Металіст» поступився у фіналі «Шахтарю», у 1988-му чутки про якісь захмарні преміальні до нього не доходили, і позачергові машини футболістам ніхто не обіцяв. Між тим, він був капітаном, і, напевне, знав би про додаткові заохочування, якщо б такі були…

До висновків про інші, не пов'язані з кубковими справами мотиви рішення Лемешка підштовхує і той факт, що наставник залишив клуб лише під час вирішального етапу підготовки до нового сезону. Зрештою, в серпні 1990-го свою версію ключових подій в інтерв'ю тижневику «Футбол-Хокей» виклав Леонід Ткаченко, який довго грав під орудою Лемешка, потім допомагав в якості асистента, а в сезонах-1987-88 обіймав посаду начальника команди. За словами Ткаченка, який і став наступником Євгена Пилиповича, гравці, хоч і звикли до вибухового характеру тренера, але з часом  почали все болісніше реагувати на його емоційні промови. І в якійсь момент, у лютому, ситуація досягла точки кипіння:

«Ми брали участь в турнірі з міні-футболу в Тбілісі та прикро програли слабшій команді. Лемешко «вибухнув» і наговорив декому купу образливих слів. Потім, вже у Сочі, конфлікт почав розростатися. Видимість роботи і відносин ще зберігалася. Але тільки видимість. Ось чому відразу по приїзду до Харкова Пилипович прямо запитав у команди: «Судячи з того, що відбувається, я, як старший тренер, перестав влаштовувати?» Жоден ані слова у відповідь не вимовив. Тоді Лемешко подякував усім за спільну роботу, попрощався і закрив за собою двері назавжди. Чи погарячкував він? Мені важко судити. Напевне, в тій ситуації, з його досвідом, з урахуванням усіх обставин, лише він один знав, як слід вчинити…»

Серед викарбуваних в кубковій історії назв ви легко знайдете «Металіст» 

Утім, всі ці навколофутбольні нюанси вийшли на поверхню потім. А поки «Металіст», ставши 13-м за ліком клубом СРСР, якому підкорилася кубкова висота, насолоджувався колом пошани під скандування власних уболівальників і шампанським із почесного трофея. А слідом за московськими святкуваннями була щаслива і також, звісно, не без застосування пінистого, подорож додому!

До Харкова, до речі, відразу поїхали не всі. Якубовський, Буряк і Деревинський через особисті причини вирушили до Києва, зайнявши місця в купе разом із знаменитим хокеїстом московського «Динамо» Олександром Мальцевим. Останній власне прямував в гості до Буряка, з яким його пов’язували давні дружні стосунки. Уся ця компанія організувала дорогою свою маленьку вечірку і не була свідком урочистої зустрічі, яку влаштували своїм героям на привокзальній площі харків’яни. 

На вулиці міста прийшло справжнє свято, проте змоги розслабитися по-справжньому у футболістів не було: на них чекали нові трудові будні. Важко уявити, але менш ніж за тиждень після переможного фіналу «Металіст» уже стартував у новому кубковому розіграші, 4 червня в рамках 1/16-ї поклавши на лопатки друголіговий «Меліоратор» із казахстанського містечка Кзил-Орда. І, до речі, виступав основним складом, задіявши у матчі дев’ятьох учасників московської битви! 

Поруч із капітаном – 22-річний Ігор КУТЄПОВ, який у фіналі зумів зберегти свої ворота в недоторканості 

Офіційне вшанування володарів союзного кубку відбулося трошки пізніше, в одному з нечисленних вікон у календарі, у палаці культури Харківського тракторного заводу. Зі сцени на адресу винуватців торжества було сказано чимало теплих слів, а окрім місцевих акторів і музикантів, перед командою виступив і відомий бард Олександр Розенбаум. Того ж вечора у рамках власного гастрольного туру він мав давати концерт на стадіоні, але особисто побажав привітати футболістів, зробивши для тих приємний сюрприз.

Виграш Кубку Союзу дозволив «Металісту» офіційно дебютувати на міжнародній арені. У 1/16 фіналу Кубку володарів кубків харків‘яни подолали югославський «Борац» (0:2 і 4:0), після чого спіткнулися на голландській «Роді» (0:1 і 0:0). 

У чемпіонаті команда посіла лише 11 місце, однак попри це, сезон-1988, який підвів рису під 12-річною працею Євгена Лемешка в Харкові, закономірно вважається найуспішнішим в радянській історії «жовто-синіх».

Новоспечені тріумфатори
Сидять (зліва направо): Микола Романчук, Віктор Яловський, Олександр Іванов, Игор Якубовський, Віктор Сусло, Іван Панчишин, Віктор Ващенко, Олег Морозов.
Стоять: Михайло Шамрило (масажист, за кадром), Роман Хагба, Леонід Буряк, Олександр Заславський (адміністратор), Олег Деревинський, Леонід Ткаченко (начальник команди), Ігор Кутєпов, Олександр Баранов, Євген Лемешко (старший тренер), Юрій Тарасов, Гурам Аджоєв, Юрій Сивуха, Роман Шподарунок (тренер). Крайній праворуч – голова Харківського облкомспорту Віталій Зуб.

Не дивно, що у 2013-му матч ветеранів «Металіста» і «Торпедо», присвячений 25-річчю пам‘ятної перемоги, в Харкові відвідали 11 тисяч глядачів! Зустріч, як і за чверть століття до того, завершили на свою користь Якубовський і компанія. Ось тільки з іншим рахунком – 3:1. 



Щодо харківського клубу, то він, на превеликий жаль, припинив своє існування у 2016-му. І хоча літав високо, так більше і не обзавівся жодним трофеєм.

  
ЛАУРЕАТИ КУБКУ СРСР-1988
Воротарі: Ігор КУТЄПОВ, 22 роки (2 матчі, 1 пропущений м’яч), Юрій СИВУХА, 27 (5, – 3).
Захисники: Віктор ВАЩЕНКО, 23 (6 матчів), Борис ДЕРКАЧ, 24 (4); Руслан КОЛОКОЛОВ, 22 (3); Сергій КУЗНЄЦОВ, 25 (4); Юрій МАХІНЯ, 27 (3); Іван ПАНЧИШИН, 27 (5); Микола РОМАНЧУК, 26 (3); Віктор СУСЛО, 27 (4); Віктор ЯЛОВСЬКИЙ, 22 (5).
Півзахисники: Гурам АДЖОЄВ, 26 (3 матчі, 1 гол); Олександр БАРАНОВ, 28 (7,3); Леонід БУРЯК, 34 (6,1); Олег ДЕРЕВИНСЬКИЙ, 21 (5); Олександр ЄНЕЙ, 22 (3); Олександр ІВАНОВ, 22 (4); Ігор ТАЛЬКО, 28 (2, 0); Ігор ЯКУБОВСЬКИЙ, 28 (7, 2).
Нападники: Олександр ЄСИПОВ, 22 (1); Олександр МАЛИШЕНКО, 27 (4, 4); Олег МОРОЗОВ, 26 (2); Юрій ТАРАСОВ, 28 (7,2); Роман ХАГБА, 23 (2).
Старший тренер – Євген ЛЕМЕШКО, тренер – Віктор АРІСТОВ, тренер – Роман ШПОДАРУНОК, тренер – Віктор УДОВЕНКО, начальник команди – Леонід ТКАЧЕНКО.

Фото – з особистого архіву Ігоря ЯКУБОВСЬКОГО