Драмбаєв: «Вони й у 2014 році таке творили, але не в таких масштабах»

У день свого 21-ї річниці захисник «Маріуполя», орендований у «Шахтаря», гравець молодіжної збірної України Олександр Драмбаєв про війну в Україні.

– Олександре, це, мабуть, найгірший день народження у твоєму житті?
– Та як сказати… Справа в тому, що для мене, для моєї родини війна почалася давно – 2014 року. Тоді мій батько та його рідний брат записалися до добровольців і пішли на фронт. Пам'ятаю сльози мами. Свої сльози. Свої слова: «Тату, куди ти йдеш?»

Минали роки, ми якось поступово звикли, хоч до цього складно звикнути. Звичайно, тоді, вісім років тому, все це було не так масово, як зараз, але росіян я не люблю ще з того часу. І ніколи цього не приховував. Не люблю всіх поголовно.

Подивіться, що вони роблять із нашими людьми, дітьми, дівчатами. Це ж жах! Вони й у 2014 році таке творили, але не в таких масштабах, звісно.

– Що ще запам'яталося з того часу?
– Як збирали батькові військове спорядження? Форму, бронежилет – на останні гроші все самі купували. Було багато історій, але, дякувати Богу, все обійшлося.

– Зараз він на передовій?
– Так. На жаль, вже зазнав поранення на руці. Сказав, що подряпина, але я знаю свого батька – у нього завжди все нормально.

Потім нам уже розповіли, що машина, де він знаходився, згоріла. Вийшов з ладу та бронежилет. Ми недавно новий йому купили.

– Сьогодні тато дзвонив, вітав?
– Ні. Я за кордоном і він тримає зв'язок тільки через маму. У день у нього є кілька хвилин, щоб зателефонувати. Вчора, до речі, вони мали річницю весілля. Мама каже: Ти, здається, щось забув. А батько відповідає: «У мене вже всі дні збилися за рахунком». Ми його розуміємо. За добу вони сплять по кілька годин – не більше…

– Чи не було бажання самому рвонути на фронт?
– Було. І не лише тому, що там є мій батько. Душа болить за всю Україну, особливо коли ти тут, за кордоном, а всі твої близькі там...

Я довго думав. Але чим можу допомогти там? Що я вмію? Можу допомагати грошима. За допомогою друга передали татові бронежилет. Переказав певну суму на допомогу людям, які виїхали з Маріуполя. У мене друг у Запоріжжі (це моє рідне місто) – то він волонтер. Ми йому відправляємо гроші, і я знаю, що вони точно доходять туди, куди треба.

– Ти гравець Маріуполя. Клуб ще існує?
– Я не знаю. На папері – так. Але зарплатню нам уже не платять. Допомагаю з тих заощаджень, що вдалося нагромадити.

– Поясни тим, хто не знає, чому ти за кордоном.
– Ми були на зборах, і рано-вранці 24 лютого планували виліт до Одеси – там Маріуполь мав відновити чемпіонат. В аеропорту Анталії і довідалися, що почалася війна. Звісно, це було жахливо. Ми – у Туреччині, а в Україні таке діється.

До певного часу команда тренувалася в очікуванні, що зараз усе налагодиться. Потім я зібрався додому, але тут запрошення приєднається до Шахтаря для участі в благодійних матчах.

– Виходить, тебе повернули з оренди?
– Я не знаю, як це правильно сформулювати. Там, мабуть, не вистачало футболістів і нам сказали приїхати.

Звичайно, з футбольного погляду для мене це є великий бонус. Потрапити до такої команди, до такого тренера.

– Які враження від благодійних ігор?
– Найпозитивніші. У всіх країнах Україну підтримують так, що на очі навертаються сльози.

– Що далі?
– Я не знаю. Якщо ви про футбол, то мені, щиро кажучи, все одно. Як буде так буде. Тренуюсь, працюю, повністю віддаюся. Хочу, звичайно, заробляти гроші, допомагати людям, татові та мамі.

Найголовніше, аби закінчилася війна, і Україна зберегла свої території. Але якщо говорити про футбол, то я, звичайно ж, чекаю на виклик до молодіжної збірної. Там у нас склався чудовий колектив, і ми з хлопцями з нетерпінням чекаємо, коли зможемо захищати честь своєї країни хоч би таким чином. Знаю, що у червні будуть матчі і роблю все, щоб бути до них готовим.