Нагорняк: «В 2002 году чемпионат Китая уже прерывали на два месяца…»

Наставник юнацької збірної України U-16 Сергій Нагорняк розповів про те, як пережив епідемію SARS.

– Що це було?
– У 2001-2003 роках я грав у Китаї за команду «Шаньдун Лунен» із міста Цзінань. У листопаді 2002-го неподалік Пекіна почалась епідемія SARS – тяжкого гострого респіраторного синдрому. За наслідком цього чемпіонат країни перервали. Сумарно карантин тривав десь півтора місяця, ще якийсь час відбувалася підготовка до поновлення сезону. А загалом пауза в чемпіонаті тривала трохи менше двох місяців.

– Що довелося витерпіти?
– Коли все почалось, я встиг літаком відправити сім’ю до України. Загалом повітряне сполучення не перекривали, а обмежили; перші два тижні карантину літаки майже не літали, потім усе потроху відновилося. Сполучення між містами та провінціями теж не перекривали, однак ввели запобіжні заходи: припустімо, в’їжджаєш на машині в якийсь населений пункт, у тебе міряють температуру. Щодо житла у моїй команді був такий принцип: китайці жили на базі, іноземців селили або в готелі, або на квартирах. Я жив на квартирі, однак мій будинок був десь за 100 метрів від нашої тренувальної бази. Тож перші два тижні карантину харчувався саме там. Із часом нам дозволили виходити в місто. У цілому психологічна атмосфера була не дуже хороша, втім, набагато легша, ніж сьогодні.

– Як проводили вільний час?
– Найголовніше те, що у нас не переривалися тренування. Причому справжні – всією командою, а не групами футболістів. А вечори проводили так: я тісно спілкувався ще з трьома іноземцями, ми збиралися в когось на квартирі, грали, наприклад, у карти, а вечерю замовляли в ресторані. Замовляли так: із нами постійно був місцевий таксист, ми взяли з ресторану меню, показували йому пальцем, що нам купити, він їхав і привозив, а ми розплачувалися. Коштувало це копійки.

– Що запам’яталося?
– Китайці – дуже дисциплінований народ. Їм сказали – не можна, вони й виконували. Нам, іноземцям, не забороняли нічого, а «наполегливо просили» – дуже ввічливо. Запам’яталось, як виходиш у місто чи в супермаркет, і всюди порожньо, хоча за нормальних умов усе нагадувало мурашник.